Розділ 7. Та, якої не можна торкатись

Міра не почекала, поки двері відчиняться повністю. Протиснулась, присіла навпочіпки на порозі — і вже дивилась на слід від зішкребленого символу.

— Коли? — запитала вона.

— Учора ввечері.

Міра мовчала секунду. Просто дивилась. В її очах не було страху — лише тиха, стримана злість. Та, що живе довго.

— Ти знаєш, що це за знак?

— У нижньому місті так позначають тих, до кого краще не підходити.

— Тут теж. — Міра підвелась. — Але тут це не просто попередження сусідам. Називається мітка відчуження. Офіційно заборонена двадцять років як. Раніше її ставили на двері студентів, яких вважали небезпечними. Щоб інші знали: з цією людиною краще не їсти, не сидіти поруч, не торкатись її речей.

Лія дивилась на слід у дереві. Дерево було старе, темне — і все одно видно.

— Весело.

— Не дуже. — Міра рушила до їдальні, і Лія пішла поруч. — Той, хто це поставив, знає традицію. Це не першокурсник із поганим настроєм.

Вони обидві не назвали імені. Але воно висіло між ними — цілком виразно, майже відчутно.

— Ти була в третьому крилі сьогодні вранці? — запитала Міра.

— О восьмій. Як учора.

— І як?

Лія подумала про тишу практичної зали. Про тінь, що вперше рухалась плавно. Про слова, сказані в спину — я бачив це на собі — і про те, як вона не обернулась.

— Складно пояснити, — сказала вона.

Міра кивнула. З виразом людини, яка вміє приймати неповні відповіді — і знає, коли не питати далі.

*****

Перший неприємний момент стався на теоретичному занятті о дев'ятій.

Лія прийшла вчасно. Побачила вільне місце в середньому ряду, пройшла туди, сіла, поклала книги.

Дівчина поруч — з кола Евелін — підняла погляд. Потім узяла сумку і пересіла на ряд вперед.

Без слов. Без пояснень. Просто встала і пересіла.

Лія дивилась на порожнє місце і думала, що це навіть не боляче. Просто окреслює межі дуже точно і дуже тихо. Геніально, якщо подумати.

Вона відкрила книгу і зробила вигляд, що читає вступний розділ. Хоча вже читала його вночі.

Потім підійшла Міра — із заднього ряду — і мовчки сіла на щойно звільнене місце. Не прокоментувала. Просто сіла і відкрила конспект. 

На практичному занятті їх розбили на пари.

Викладач оголосив список. Лія почула своє ім'я. Потім ім'я партнера.

Хлопець підійшов. Подивився на неї. Потім на викладача.

— Можна мені іншого партнера? — сказав він. Голос рівний, ввічливий. — У мене алергія на деякі прояви магії. Краще б із кимось зі стихійників.

— Технічно...

— Буду вдячний, — сказав він так само рівно.

Лія стояла і слухала це. Відчувала, як щось у грудях стискається — не від болю, від злості. Тихої, холодної.

— Рейн, — сказав викладач, — з Солем тоді.

Вона пішла до Міри.

— Алергія, — тихо сказала та.

— Оригінально, — відповіла Лія.

— Я знаю, як його звати і де він живе.

— Міра.

— Просто кажу.

Вони зробили вправу разом — без зайвих слів, і в них гарно вийшло, бо Міра виявилась точним і уважним партнером. Але злість не зникла. Просто знайшла місце і лягла там — тихо, чекаючи.

Нейта вона зустріла після обіду.

Він стояв біля дошки оголошень у головному холі — читав щось, зі склянкою чаю в руці, з тим виглядом людини, що нікуди не поспішає і це не вдавання. Побачив її, кивнув.

— Як перший тиждень? — запитав він.

— Пізнавально.

— Це той вираз обличчя, що означає погано, але я не скажу.

Вона подивилась на нього.

— Ти добре читаєш вирази обличчя.

— Третій курс. Часу було достатньо. — Кивнув убік. — Шукаєш щось конкретне чи просто стоїш?

— Архів. У розкладі написано, що для деяких практичних потрібні першоджерела.

— Архів — це технічно не бібліотека, тому на карті не позначено. — Він відійшов від дошки. — Я можу показати, якщо хочеш. Мені все одно туди.

— Навіщо тобі туди?

— Там тихо і добрий чай у сусідній кімнаті. Я пишу роботу і не можу цього робити там, де є люди, що говорять.

Лія пішла з ним.

Архів знаходився в боковому крилі другого поверху. Масивні двері, залізна ручка, запах старого паперу і пергаменту, що не жовтів — темнів від часу. Всередині — стелажі від підлоги до стелі, між ними вузькі проходи. Кілька столів у центрі. Тихо так, що чути власне дихання.

— Перша секція — загальна теорія до заснування академії, — сказав Нейт тихо. — Друга — практичні записи, їх треба замовляти через архіваріуса. Третя — хроніки. Ось тут знайдеш, що потрібно для практичних.

Він провів пальцем по корінцях, дістав два томи.

— Рунні основи — нудні, але необхідні. А це, — він кивнув на другий том, тонший, із потертою обкладинкою, — Серафіна сама писала років п'ятнадцять тому. Вона не каже про це студентам, але якщо знаєш — читається по-іншому.

— Звідки ти це знаєш?

— Архів — моє улюблене місце. Тут є відповіді на більшість питань, якщо знати де шукати.

Вони сіли — вона читала, він писав. І Лія думала, що це дивно: вона не відчувала потреби говорити. Не відчувала напруги, що змушує заповнювати паузи. Просто сиділа і читала, і це було нормально.

Вона потягнулась за другим томом із переліку — той стояв трохи вище, і зачепила сусідній. Він зсунувся і впав на стіл із глухим звуком.

Старий. Без назви на корінці — тільки темна шкіра палітурки, витерта до майже сірого. Він відкрився сам — там, де між сторінками лежала закладка з чогось, що колись було стрічкою.

Лія подивилась на сторінку.

Текст був старим — шрифт інший, ніж у сучасних підручниках, деякі літери незнайомі. Але читати можна було. Вона пробігла очима по рядках — і зупинилась.

...тіньова мітка, на відміну від рунних печаток, не накладається ззовні. Вона виникає як відповідь — між носієм і джерелом, коли джерело впізнає споріднену природу. Мітка є не прокляттям і не зброєю, а зв'язком. Її не можна зняти, не розірвавши того, що її породило...