Розділ 4. Рада академії

Лист лежав біля дверей на підлозі, коли Лія прокинулась. Вона не чула, як його підсунули під двері. Просто ввечері нічого не було, а тепер на темному дереві лежав щільний аркуш із гербом академії у верхньому куті. Чорнило ще злегка блищало.

Лія встала з ліжка й взяла лист.

Явитись до навчальної комісії о десятій годині.
Кімната 14, адміністративне крило.
Магістр Даллен.

Кілька секунд вона просто дивилась на дату.
Сьогодні. Другий день в академії.

Свічка на столі тихо потріскувала. Лія перечитала рядки ще раз, ніби між ними могло з’явитись інше пояснення. Не з’явилось. Вона вмилася, швидко одягнулась і, прихопивши лист, вийшла з кімнати.

Міра знайшлась біля їдальні. Вона стояла під високим вікном із кухлем чаю в руках і виглядом людини, якій ранок уже встиг набриднути. Лія мовчки простягнула їй лист і Міра пробіглась очима по тексту. Відпила чаю. Глянула ще раз.

— На другий день, — сказала вона.

— Так.

— Це швидко.

Вона повернула лист назад. Коридором повз них пройшли двоє студентів. Один щось сонно бурмотів про домашнє завдання, інший сміявся надто голосно для ранку.

— Зазвичай чекають хоча б тиждень, — тихіше продовжила Міра. — Дають освоїтись. Дивляться. Якщо викликають одразу — значить, учорашній розподіл їх справді налякав.

— Наскільки все погано?

Міра трохи нахилила голову.

— Залежить від того, що саме вони побачили.

Вони рушили коридором поруч. Від кухля в її руках здіймалась тонка пара.

— Академія постійно стежить за магією студентів, — сказала Міра. — Артефакти в аудиторіях. Реєстрація сплесків. Чергові маги. Звичайна магія їх не лякає. Навіть сильна. Вона кинула короткий погляд на Лію.

— Але те, що не можна зрозуміти одразу…

— Це проблема.

— Так.

Попереду хтось грюкнув дверима аудиторії. Звуки ранкової академії здавались дивно далекими.

— Один хлопець із мого міста отримав змішаний результат два роки тому, — продовжила Міра. — Виявилось, у нього просто два сильні напрямки, і резонатор не міг визначитись.

— І що з ним зробили?

— Три тижні спостереження. Значок моніторингу на формі. Перевірки після занять.

Вона ледь помітно скривилась.

— Усі знали, що це означає.

Лія машинально стиснула рукав на лівій руці. Тепло під шкірою не зникло навіть за ніч.

— А якщо вони вирішать, що магія небезпечна?

Міра не відповіла одразу. Сходами вниз пробігла група молодших студентів. Хтось мало не врізався в стіну на повороті.

— Тоді обмежують доступ до занять, — сказала вона нарешті. — Або починають говорити про відсторонення.

— Відрахування?

— Тут люблять красиві формулювання. — Кутик її губ смикнувся без усмішки. — “Тимчасове відсторонення до прояснення ситуації”.

Вони зупинились біля розгалуження коридорів. Світло зі старих вузьких вікон лягало на кам’яну підлогу блідими смугами.

— Неконтрольована магія — єдине, чого тут справді бояться, — сказала Міра тихо. — Навіть більше, ніж темних практик.

— Чому?

— Темрява — це вибір. А неконтрольована магія… — вона подивилась кудись повз Лію, — це невідомо що.

*****

Адміністративне крило зустріло Лію тишею. Не тією звичною тишею старих коридорів, де просто мало людей. Тут тиша була іншою — рівною, холодною, майже дисциплінованою. Наче навіть звуки знали, що їм не дозволено затримуватись надовго.

Її кроки глухо відбивались від кам’яної підлоги. Тут усе відрізнялось від студентської частини академії.
Світліше.
Чистіше.
Правильніше.

На плитах не було щербин, які в старих крилах траплялись мало не на кожному кроці. Свічки в настінних бра горіли рівно, без жодного тремтіння. Навіть повітря пахло інакше — не пилом і старими книгами, а воском, холодним каменем і чимось металевим. На стінах висіли портрети. Не ті рухливі полотна зі студентських коридорів, де магістри іноді дрімали просто в рамках або проводжали поглядом запізнілих учнів. Ці були нерухомими. Темні полотна у важких рамках. Унизу — металеві таблички з іменами та роками. Ректори академії Вейлорн.
Лія ковзала поглядом по обличчях, поки йшла коридором. Сімнадцять портретів. І з кожним наступним погляд ставав важчим. Останній висів трохи осторонь.
Така сама рама.
Такий самий розмір.
Але без таблички.

Лія мимоволі сповільнила крок.

Темне волосся. Сірі очі. Обличчя на портреті дивилось не на неї — і навіть не повз неї. Крізь. Наче людина на полотні бачила щось значно далі за цей коридор.

По шкірі пробіг холодок. Лія відвела погляд і пішла далі. За поворотом з’явились двері з темною руною на одвірку. Вона б і не звернула уваги кілька днів тому. Але тепер очі самі чіплялись за такі речі.
Руна охорони.
Або контролю.
Можливо, і того, і іншого.

Лія зупинилась перед дверима з цифрою чотирнадцять. Трохи далі в коридорі стояли двоє старшокурсників. Побачивши її, вони швидко переглянулись і одразу відвели очі. Наче вже знали, навіщо її викликали. Лія зробила вигляд, що не помітила.

— Так рано?

Голос пролунав збоку — м’яко, майже ліниво.

Евелін Аркуейн. Вона йшла коридором у протилежний бік і сповільнила крок рівно настільки, щоб зупинитись поруч.

— Зазвичай новачкам дають хоча б кілька днів освоїтись, — сказала вона майже дружньо. — Але, мабуть, деякі речі не можуть чекати.

Світло свічок ковзнуло по її золотавому волоссю. Лія спокійно подивилась на неї.

— Дякую за турботу.

Кутик губ Евелін ледь ворухнувся. 

— Побачимось, Рейн.

Вона пішла далі, і за кілька секунд звук її кроків розчинився в коридорі. Лія ще мить дивилась їй услід. Потім постукала в двері. І увійшла.

Кімната виявилась меншою, ніж Лія уявляла. Прямокутний стіл і троє магістрів за ним. Магістр Даллен сидів у центрі — рівний, зібраний, із тим самим виразом людини, яка вже зробила висновки й тепер лише чекає підтвердження. Праворуч — Серафіна Вольт. Пряма спина, короткі рукави попри холод, темне волосся зібране так туго, ніби йому теж забороняли зайві рухи. Третій чоловік був Лії незнайомий. Літній. Худе обличчя. Тонкі пальці, складені на столі. І очі людини, яка звикла помічати те, що інші пропускають. Трохи осторонь сидів молодший магістр із пером і аркушами. Секретар.