Розділ 3. Дівчинка з прокляттям

Кімната була в кінці коридору.

Не просто в кінці — за поворотом, де коридор звужувався і ставав нижчим, ніби сама будівля поступово втомлювалась від власної висоти. Провідник — один із молодших помічників адміністрації, хлопець із виразом людини, яка хоче якомога швидше повернутись назад, — ішов попереду й не говорив нічого зайвого. Лише номер кімнати. І де взяти ключ.

Лія ковзала поглядом по дверях обабіч коридору.

Їх було мало.

І з-за жодних не долинало ані звуку.

— Чому не разом з іншими першокурсниками? — запитала вона.

— Адміністративне рішення, — відповів хлопець.

— Яка причина?

— Адміністративне рішення.

Вона більше не питала.

Кімната виявилась просторішою, ніж Лія очікувала. І чомусь саме це насторожувало найбільше.

Висока стеля. Вузьке вікно з переплетеними рамами, крізь яке виднівся внутрішній двір академії — старий, вимощений мокрим каменем, порожній. Ліжко. Стіл. Шафа.

Меблі з темного дерева — важкі, ґрунтовні, з тією впертою незрушністю речей, які стоять на своєму місці вже десятки років і не збираються його покидати.

Свічка на столі горіла, хоча хлопець її не запалював.

Лія поставила сумку біля ліжка й підійшла до вікна.

Подивилась на двір.

І знову відчула те саме, що вже кілька разів відчувала в цих стінах: академія дивиться.

Не людьми.
Не магічними печатями.
Не очима.

Просто — сама.

Так дивляться дуже старі місця, які пам’ятають більше, ніж у них коли-небудь запитували. Вона відступила від вікна.

— Сусіди є? — спитала Лія вже порожню кімнату. Відповіді не було.

До вечері вона розібрала сумку, знайшла вмивальню — після трьох хибних поворотів — і достатньо уважно перечитала правила академії, щоб одразу помітити місця, де вони залишили собі простір для трактувань.

Таких місць було багато.

Правила писали люди, які розраховували на студентів із правильним вихованням, правильними прізвищами й правильними зв’язками. На таких, як Лія, вони не розраховували.

Добре, — подумала вона.

Це означало, що і вона не збирається розраховувати на них.

Коридор за дверима залишався тихим. Іноді десь далеко лунали кроки. Один раз — приглушений голос, що одразу стих. Але ніхто не постукав у двері. Ніхто не запитав, чи вона влаштувалась. Ніхто навіть не спробував удавати ввічливість.

Лія думала, що, можливо, зайде Міра. Але вона, очевидно, жила в іншому крилі — там, де мали бути розмови в коридорах, запах чужої їжі, нервовий сміх і вся та метушня, з якої складається перший вечір у новому місці.

Тут не було нічого з цього. Тільки стара тиша. І свічка, що горіла надто рівно для відчиненого вікна.

Лія лягла поверх ковдри, не роздягаючись. Дивилась у стелю — темну, високу, з тонкою тріщиною вздовж центральної балки — й намагалася думати про щось практичне.
Розклад. Напрямки. Книжки. Гроші. Про все, що можна порахувати й контролювати. Її вистачило рівно до тієї миті, коли зап’ястя обпекло теплом.

Лія різко підняла руку. Посунула рукав. Лінія пульсувала.

Слабо. Не боляче — але відчутно. Наче серцебиття. Тільки не її власне.

Вона дивилась на мітку в тьмяному світлі свічки й вперто змушувала себе дихати рівно.

Добре. Все добре. Я просто дивлюсь. Нічого не відбувається. Це можна пояснити. Тут магія всюди. Повітря нею просочене. Тіло реагує. Таке, мабуть, буває.

Мабуть.

Тієї ночі вона заснула далеко не одразу.

Вранці академія стала голоснішою.

Не її коридор — той усе ще залишався неприродно тихим, — але десь далі, за сходами й поворотами, уже лунав знайомий гул великої будівлі, наповненої людьми, які ще не звикли одне до одного.

Лія йшла на перше заняття з аркушем розкладу в руці й намагалася вибудувати в голові карту академії.
Яке крило куди веде. Де коротший шлях. І де краще не з’являтись.

Останнє вона вже починала розуміти.

Перше заняття — загальна теорія магії для всіх першокурсників — проходило у великій аудиторії центрального корпусу. Лія прийшла не першою й не останньою. Сіла збоку — так, щоб бачити всіх. Звичка нижнього міста.

Там це не вважалось параноєю.

Міра з’явилась за дві хвилини до початку — легко прослизнула між рядами й опустилась поруч із таким виглядом, ніби знала, де залишилось вільне місце, ще до того, як зайшла в аудиторію.

— Як тебе поселили? — тихо спитала вона.

— Старе крило. Одну.

Міра коротко глянула на неї. Уважно.

— Окремо від усіх?

— Так.

Лія не стала пояснювати більше, але побачила, як Міра подумки відкладає цю інформацію кудись дуже далеко й дуже обережно.

Викладач — чоловік немолодий на вигляд, але з рухами людини значно молодшої — почав лекцію без жодних вступів. Лія це оцінила.

Перша половина дня минула майже спокійно. Якщо не рахувати того, що Лія тричі заблукала між корпусами й одного разу вийшла у внутрішній двір, де довелось повертатись через вузьку арку із крижаною водою по щиколотки. Міра, яка якимось дивом завжди опинялась у потрібному місці в потрібний час, мовчки вивела її до їдальні. Вона була великою.

Довгі столи.
Лави зі старого дерева, відполірованого десятиліттями чужих рук.
Гаряча проста їжа.
Гул голосів.

Лія взяла тарілку й почала шукати поглядом вільне місце.  Саме тоді вона побачила ту дівчину.

Золотаве волосся.
Ідеальна постава.
Центр зали — очевидно, не випадково.

Навколо неї сиділо кілька студентів із тим особливим виразом людей, які народились усередині правильної системи й ніколи не сумнівались у своєму місці в ній.

Дівчина підняла погляд. Зустрілась із Лією очима. І посміхнулась.

Лія знала такі посмішки ще з нижнього міста. Так усміхаються люди, які мають владу, звикли до неї й хочуть, щоб це пам’ятали всі навколо.
М’яко.
Майже привітно.
І холодно, як камінь у підземеллях.