Розділ 2. Академія Вейлорн

Лінія була тонкою.

Майже непомітною — якщо не знати, куди дивитись. Якщо не бачити, як вона з'явилась із нічого на чистій шкірі зап'ястя, там де ще хвилину тому не було нічого, крім старого мозоля від важкої сумки.

Лія провела по ній великим пальцем.

Не зникла. Не розмазалась. Не виявилась брудом чи тінню від освітлення — хоча освітлення тут було таким, що можна було й помилитись. Темна, тонка, майже як волосина, і все одно — там. Вигнута трохи, ніби початок якогось знаку, що не встиг дописатись.

Лія опустила рукав.

Добре, — сказала вона собі. Подумки, бо вголос говорити з собою в порожніх коридорах старої магічної академії — це вже занадто навіть для неї. Добре. Щось на шкірі. Може, реакція на камінь. Може, на воду — вона ж бігла під дощем. Може, тут у стінах якийсь мінерал, і він залишає сліди на шкірі.

Може, може, може.

Вона дуже добре вміла придумувати може, коли не хотіла думати про очевидне.

Очевидне: вона зайшла туди, куди не можна. Зустріла людину, яку всі бояться. І вийшла звідти з чимось на зап'ясті.

Лія стиснула пальці й пішла. Бо церемонія вже починалась, і якщо вона запізниться ще й на неї — то сьогодні буде рекордним днем навіть за її стандартами.

Головний зал вона знайшла за голосами.

Точніше — за тишею, що передувала голосам: та особлива щільна тиша великих приміщень, де зібралось багато людей, які намагаються не шуміти і від цього шумлять ще більше. Лія проковзнула у відчинені двері — масивні, з темного дерева, з фігурами, вирізьбленими так глибоко, що вони відкидали власні маленькі тіні, — і зупинилась.

Зал був великим.

Ні — зал був величезним, і це слово все одно не підходило, бо розмір тут відчувався не в метрах, а в чомусь іншому. У висоті стелі, що губилась десь угорі, де арки переплітались, як пальці складених рук. У вікнах — стрілчастих, вузьких, з кольоровим склом у свинцевих рамах, і дощ за ними розмивав кольори в щось темне і рухливе. У колонах — кожна завтовшки у два обхвати, потемнілих від часу.

І в запаху — тому самому, що зустрів її ще у дверях. Камінь, свічки, щось смолисте і давнє. Запах місця, що пам'ятає себе довше, ніж пам'ятають усі, хто в ньому стоїть.

Студенти сиділи рядами — на довгих лавах без спинок, дерев'яних, відполірованих чужими колінами за десятиліття. Попереду — піднята частина зали, щось середнє між сценою і вівтарем, і там стояли викладачі. Їх було семеро — у темних мантіях із кольоровою облямівкою, різною для кожного.

Місць попереду не було.

Лія пройшла по краю зали — намагаючись не привертати уваги і розуміючи, що мокра куртка, розпатлане волосся й вираз людини, яка щойно вийшла з місця, куди їй не можна було заходити, — це не найліпший спосіб злитись із натовпом — і нарешті побачила вільне місце в одному з задніх рядів.

Поруч сиділа дівчина з рудуватим волоссям, зібраним у недбалий вузол, і з виразом людини, що вже встигла скласти висновок про половину присутніх.

Лія сіла.

— Ти спізнилась, — прошепотіла дівчина, не обертаючись.

— Я помітила.

— Де була?

— Заблукала.

Дівчина нарешті подивилась на неї. Швидкий погляд — уважний, без зверхності, — і щось у ньому помінялось. Не жалість. Швидше — впізнавання.

— Міра, — сказала вона тихо. — Міра Соль. 

— Лія Рейн.

На піднятій частині зали вийшов уперед чоловік у мантії з темно-синьою облямівкою. Літній, сухорлявий, з обличчям, що звикло до урочистих виразів.

— Академія Вейлорн вітає вас, — сказав він, і голос у нього був поставленим, звичним до великих приміщень. — Ви — сто тридцять четвертий набір. Ви прийшли сюди, бо несете в собі магію — різну за природою, різну за силою. Наше завдання — навчити вас нею керувати. Або, — він зробив паузу, — зрозуміти, чому ви не можете цього зробити.

Лія подумала, що це дивне привітання.

— Магістр Даллен, — прошепотіла Міра збоку. — Завідувач навчальної частини. Кажуть, він за сорок років жодного разу не посміхнувся студентові. Але це, мабуть, перебільшення.

— Мабуть, — відповіла Лія.

— Хоча навряд.

Магістр Даллен говорив далі — про традиції академії, про розподіл за напрямами, про правила і відповідальність. Лія слухала краєм вуха, більше дивлячись на зал. На обличчя студентів навколо: напружені, зосереджені, у деяких — та нудьгувата впевненість тих, кому батьки вже це розповіли.

Потім на викладачів.

Жінка, що сиділа справа трохи попереду — жорстке обличчя, коротке волосся, пряма спина. Вона сканувала зал так, як сканують місцевість перед боєм.

— Серафіна Вольт, — прошепотіла Міра, перехопивши її погляд. — Бойова магія. Кажуть, вона єдина в академії, хто може зупинити ректора, якщо він... — вона не договорила.

— Якщо він що? — тихо запитала Лія.

Мира знизала плечима — не байдуже, а з тим виразом, який означає: це не те, про що говорять голосно.

— Якщо знову трапиться щось, — сказала вона нарешті. — Кілька років тому тут була... подія. Студенти загинули. Офіційна версія розмита, але всі знають, чиї тіні були в тому крилі.

Лія не відповіла. Просто дивилась уперед.

Чиї тіні. Вона знала, що це означало.

Притиснула ліву руку до стегна — непомітно, ніби просто перемінила позу. Під рукавом нічого не пекло. Нічого не рухалось. Лінія просто була — тиха і непорушна, як факт.

Магістр Даллен закінчив вступну частину і передав слово Серафіні Вольт. Вона говорила про напрями: стихійна магія, ментальна, рунологія, бойові мистецтва, зцілення. Говорила сухо і точно, як людина, що звикла до аудиторій і не бачить сенсу прикрашати те, що й так важливе.

— Розподіл відбудеться сьогодні, — сказала вона. — Кожного з вас ми перевіримо. Магія сама вкаже напрям.

— Магія сама вкаже напрям, — тихо повторила Міра. — Вони роблять це каменем-резонатором. Ти кладеш руку, він світиться відповідним кольором. Кажуть, що це неприємно — наче хтось зазирає всередину.