Частина 12. Остання любов (Відокремлення)

 Вона опинилася в обіймах свого коханого.
— Пробач мені за цю впертість. Думаю... Я все ж погоджуся на стирання спогадів. І більше не змушуватиму тебе відчувати біль.
— Микито...
 З радістю в очах, вона прийнялася цілувати хлопця. Так настирливо, що він не встигав відповідати на її поцілунки. І щоки його чомусь почервоніли саме в цей момент. Дивно, адже пара цілувалася не раз.
— Люба, і ще дещо.
— Так? Що сталося?
— Не знаю, чи надаєш ти цьому великого значення, але рівно 3 роки тому... Ти пам'ятаєш, що було?
— Хах, он до чого ти ведеш. Звісно, я пам'ятаю. Ми почали жити разом.
— І це був найкращий час у моєму житті.
 Рука Микити лягла на плече дівчини. Інша витягнула щось із кишені.
— Звісно, я не так вправно малюю, як ти, але думаю, тут добре передав свої почуття.
— Це прекрасно...
 На маленькому аркуші паперу заходило вечірнє сонце. Небо розгоралося яскравими барвами: рожевими, помаранчевими, фіолетовими та ніжними жовтими. У квітковому саду сидів дівочий силует. І на ньому Тоні впізнала свою улюблену темно-рожеву сукню. А в руках намальована дівчина тримала корону.
— Я берегтиму його. Дякую.
— І хай ця корона стане твоєю гордістю. Адже ти чудова правителька, моя принцесо.
 Кореневич легенько взяв дівчину за підборіддя, подався вперед. Повільно він наближався, поки його губи не відчули смак дівочих у ніжному поцілунку.
— Любов моя...
 Руки хлопця обвилися навколо талії Тоні, притуляючи її ближче до тіла партнера. А дівчина, в пориві пристрасті, штовхнула Микиту на ліжко.
 Різкими рухами закохані позбувалися свого одягу, байдуже жбурляючи його на підлогу. Споглядали прекрасні тіла одне одного. Торкалися. Тоні клацнула пальцями й за мить почувся звук замикання дверного замка. Тепер ніхто не міг випадково завадити парі. До останнього вони смакували своє кохання. Поки це можливо.
— Хух... Микито, це було неперевершено.
 Відпочивши, через декілька годин, Микита й Тоні відправилися в Амеру. Там влаштували собі прогулянку. Останню. І от, настала пора прощатися.
 Вони піднялися у квартиру Микити, в кімнату.
— Готовий?
— Так.
 Дівчина витягнула з кишені блузки маленьку баночку з яскраво-синьою рідиною. Микита простягнув Тоні свій кинджал. Вона занурила його край у рідину, від чого той засяяв срібним кольором. Повернула хлопцю назад.
— Ліберіо сказав, ти заснеш на декілька хвилин, а після вже не будеш нічого пам'ятати.
— Зрозуміло. Що ж, будемо прощатися?
 Він підійшов до Тоні, обійняв її.
— Сподіваюся, ми ще зустрінемося. Та все ж, прошу, не живи минулим, люба. Я залишуся з тобою тут. - Однією рукою він ковзнув вище до її серця. - А тебе чекає хороше майбутнє.
— Я почула тебе. Дякую за все, любов моя.
 Вона поцілувала хлопця наостанок. Він сів на ліжко, встромив кинджал у свою руку. Той почав розчинятися у повітрі, не залишивши на руці жодної краплі крові. А Микита провалився у сон. Тоні сіла на край ліжка, накрила долоню хлопця своєю.
— Прощавай... - Прошепотіла вона. Повільно нахилилася до сплячого Кореневича, залишила на його губах короткий поцілунок і слідом вийшла з квартири.
 Вона сіла на підлозі коридору, спершись на стіну й уп'явшись пальцями у своє волосся.
 „Боляче... Це визнавати.”
 На серці стало так важко. Так, вона була рада, що Микиті не довелося прощатися з життям, але вона усвідомлювала, що їх сумісна історія закінчилася й це було прикро.
 „Я так хотіла вберегти тебе... А зробила тільки гірше. Пробач. Я сумуватиму.”
 Ще трохи посидівши в коридорі, Тоні нарешті встала й попрямувала до своєї квартири.
— Тоню! Тебе виписали з лікарні? - Уже в під'їзді зустріла її Карина й розпитала.
— Добрий день, пані Карино. Так. Я в порядку.
— Це добре. Але скажи...
— Ну що ж, гарного дня! - Швидко пробігши по сходах повз, побажала Тоні, а точніше Тоня, уникаючи розмови про все, що сталося.
 „Хух, цього разу головне не забути позачиняти двері.”
 Удома дівчина випила трохи коньяку, перш ніж повернутися до Роселю. Аби розвіятися, вона одразу пішла погуляти до берега Кришталевого моря. І все ж, тривожні думки ніяк її не покидали.
 „Якщо ми зустрінемося знову й станемо ворогами? Якщо він зненавидить мене?”
 Від таких припущень на очі почали навертатися сльозинки.
 „Так, він просив не жити минулим і все ж... Я не така стійка перед почуттями, як Алі.”
 Блукаючи у своїх думках принцеса навіть не звернула уваги на наближення знайомого корабля. Аж поки з нього її не покликав Майрон.
— Тоні!
 Чоловік помахав їй рукою. Вона підійшла ближче.
— Привіт. - Заплаканим голос вимовила вона.
 А Майрон все зрозумів.
— Як Микита?
— Провели чистку. Тепер він спокійно живе в Амері звичним життям.
— Тому ти засмучена?
— Угу.
 Дівчина витерла сльози, але на очах одразу ж з'явилися нові. Вона сіла на траву й безпорадно ридала, захлинаючись у солоній воді. Кричала. Цей біль душив її.
— Тоні... - Чоловік спустив драбину, запрошуючи Антуанетту на корабель - Залазь, прошу.
 Дівчина піднялася. Майрон обійняв її однією рукою, іншою витер дівочі сльози. Поклав її голову собі на плече.
— Хочеш поговорити про це?
 Принцеса притулилася до його широких грудей, схлипуючи.
— Так.
— Ходімо.
 Він завів дівчину у свою каюту, де вони сіли на ліжко.
— Розповідай усе, що тебе хвилює. Усе, що в тебе на душі.
— Ох...
 І з тяжкістю та невщухлим плачем полилися слова.
— Мішель мала рацію. Я жила в райдужному всесвіті. Вірила тільки в щастя. Тому... Така наївна. Думала, що все буде добре. Але я втратила його. Втратила!
 Рука Майрона опустилася на волосся дівчини. Погладила.
— Тоні, мати надію це чудово. Так, вона не завжди справджується. Але життя і є побудоване на хороших та поганих моментах.
— І я... Надто слабка, щоб пережити погані. - Схлипнула Тоні.
— Ти вже неймовірно сильна, раз наважилася діяти та з усіх сил берегти свою близьку людину. Однак, моральний біль навіть сильним людям переживати важко. У цьому немає нічого соромного. Ти молодець, Тоні.
— Майроне...
 Вона міцно обійняла свого друга. Він погладив її по спині.
— Не бійся...
 І чим далі, тим легше Тоні продовжувала говорити. Сльози висохли. Біль вщухав.
— Дякую тобі.
 Майрон усміхнувся. Підійшов до столу, взяв склянку й наповнив її напоєм.
— Випий це.
— Що це?
— Трав'яний чай і трохи рому. Допоможе розслабитися.
 Дівчина повільно спустошила склянку, уже відчуваючи як до неї підступає сонливість. Майрон поклав її голову на свої коліна, перебираючи пальцями чорне дівоче волосся.
— Поспи, принцесо. Сон зніме всі твої тривоги.
— Майроне...
— М?
— Мені трохи незручно питати, але ти не міг би розказати про своє дитинство?
— Там і розповідати немає що. Мені було пів року коли заарештували батьків. Тоді родина Кастуєрі втратила й репутацію, і гроші. Бабуся та тітка робили все, щоб ми з братом не відчували бідності, але... Хайлі був дуже чуйним. Він чітко бачив, як родина нещасна. І вважав цей світ несправедливим. Ти знаєш, до чого це привело. Хоча я ніколи не хотів, щоб він ставав на цей шлях. Ми були дуже близькі.
— Ти навідуєш його у в'язниці?
— Так. Він постійно просить вибачення переді мною, але я й не тримаю на нього зла.
— Думаю, це правильно...
— Ну, сподіваюся, що так.
 Уже згодом Тоні заснула. І на щастя, стукіт у двері не розбудив її.
— Капітане!
— Чш-ш!
 Підлеглий побачив принцесу, що спала на колінах Майрона й одразу почав говорити пошепки:
— Ми закупили все, що ви наказували.
— Добре, зараз підійду.
 Пірат вийшов, зачинивши двері. Майрон наостанок поцілував Антуанетту в чоло, поклав її голову на подушку. Зняв свій плащ і накрив ним дівчину.
— Чудова ти дівчина, Тоні. Спи солодко.
 Так і проспала принцеса до ранку. Сон справді допоміг їй забути про тривогу. Відчути полегшення. Подякувавши Майрону, дівчина поспішила в палац.
— Де ти була? - Одразу ж розпитала в неї сестра.
— З Майроном.
— Ти ночувала у нього?
— Так, на кораблі.
— І ви...
— Ні-ні-ні. Не те, що ти подумала.
— Я й не засуджую, просто питаю. І все ж, я тебе вчора чекала. Є сюрприз.
 Через кілька секунд Тоні почула чиїсь кроки. До них спустились...
— Мамо? Тату?
— Привіт.
 Антуанетта одразу кинулася обіймати батьків. Вона усміхалася на всі зуби. На душі стало так тепло.
— Д-де... Де ви були ці 3 роки? Куди ви зникли?
— Закляття вигнання. Один дуже надокучливий йокай запечатав нас в Амері.
— Арес?
 Пазл сам склався. Цунаяшіро мертвий, а Теріан і Сенна змогли повернутися додому. Тож не важко здогадатися.
— Він.
 Алі вже розказала батькам про їхні з сестрою пригоди. І попередила, що не варто питати про хлопця Тоні. Занадто кусюча тема. Але зараз головне, що сім'я знову разом. Усі живі, здорові й готові підтримувати одне одного. Тепер усе буде добре...

                                 ***
— Хух...
 Нарешті, виснажена королівськими справами сім'я повернулася додому.
— Я втомилася. - Зітхаючи й розлігшись на дивані мовила Алі. - Не думала, що ми проведемо в Санту цілий день.
— Це точно...
— Тоні, ти ж пам'ятаєш, що сьогодні до нас на вечерю прийде Ліберіо?
— Звісно, а що таке?
— Ну... Просто ми з ним хотіли б дещо вам розповісти.
— Он як.
 Пройшло вже доволі багато часу, тож Алі вирішила нарешті розказати батькам та сестрі про свої стосунки із заклинателем. Чи хвилювалася вона? Так. У її голові було тисячі варіантів, як відреагує сім'я. Але на вечері, коли вони з Ліберіо, нарешті, оголосили цю приголомшливу новину, усі привітали їх.
— Ого, Алі, я не очікувала, правда. Давно це?
— Ну... Так.
— Щастя вам.
— Дякую, тату.
 А щодо стосунків Антуанетти... Вони тільки починаються.
— Тоні! - Перериваючись звуком тріскоту гілок прозвучав голос Майрона. А за мить чоловік зістрибнув з дерева, приземляючись на сніг, що прохрустів під його ногами.
— Де твоє пальто?
— Я його і не одягав. Як би я в ньому поліз?
— А нащо ти взагалі туди ліз?
— За ним.
 Він розстібнув кофтину дістаючи звідти тхора.
— Знову від тебе тікає?
— Ага, не сильно хороший я хазяїн.
 Пухнастий малий звір рвонув з рук чоловіка, залізаючи на плече Тоні. Вона погладила його.
— А от я йому подобаюсь.
— Ну... Звірі дуже схожі на своїх хазяїнів.
— Тобто?
 Зрозумівши сенс цієї фрази Тоні почервоніла. Застигла з дурною усмішкою на обличчі.
— Люблю коли ти червонієш, моя солодка.
 Чоловік поцілував кохану в чоло. Його улюблений тендітний жест. І Тоні це любила.
— Ходімо, я занесу його додому і пригощу тебе чаєм.
— Майрі...
— М?
 Вона зняла свою куртку й накинула на нього.
— Хей, узагалі-то, чоловік має давати куртку своїй дамі.
— Ой, давай без цього. Мені не холодно, а от ти добре змерз.
 Більше Майрон не сперечався. Пара спокійно дійшла до його дому, коли вже почало темніти. Тут було затишно. Тепло. Кастуєрі приготував смачного чаю.
— То як справи, люба?
— Чудово.
 Антуанетта розповіла про свої королівські клопоти.
— Батьки стараються більше посвятити нас з Алі в це. Готувати то майбутнього. А ти як?
— Добре. Ми з Елайджаном знайшли ще один шлях до загородженої протоки. Хочемо попливти туди.
— Тільки будь обережний, добре?
— Звісно. Я не збираюся покидати свою кохану принцесу.
 Майрон піднявся з місця, став позаду Тоні, обвивши руками її шию.
— Люблю тебе.
— Я тебе теж. Дуже.
 Вона притягнула його ближче, втягуючи у пристрасний поцілунок. Він підняв її на руки, відніс у спальню.
— Ти сьогодні особливо гарна...
 Майрон посадив дівчину на ліжко й тоді поцілував ще раз. І ще. Тільки нижче, в шию. Тоні запустила пальці в його волосся, блукаючи по густих пасмах, поки Майрон розв'язував шнурки на її сукні. Він опускав тканину одягу вниз, цілуючи плечі, ключиці та спину Тоні. По її тілу пробігали мурашки від цих тендітних дотиків. Однією рукою вона прийнялася розстібати ґудзики на сорочці Майрона. Кілька разів поцілувала його шию, опускаючись до ключиць. Поступово пара знімала одяг одне з одного. Не кваплячись. Розтягуючи це задоволення, за яким слідувало ще більше. Руки проникали в самі бажанні місця, змушуючи чоловіка та його кохану стогнати. Пара далі й далі розчинялася у своїй пристрасті...
— Дякую за чудовий вечір, Майрі.
— Для тебе все, що завгодно.
 Кастуєрі дарував дівчині глибоке ніжне кохання. І вона відповідала йому тим самим. Вони були всім одне для одного. Безмежним щастям. І їх чекало прекрасне майбутнє...