Частина 10. Бийся до кінця

 Ліфт піднявся на потрібний поверх. Відчинився.
— Хух...
 Валізи були тяжкими.
 Підійшовши до дверей квартири, Теріан дістав ключі. Відчинив двері.
— Ми вдома. Чудова подорож була, еге ж?
— І не кажи...
 Подорож до Швейцарії справді сподобалася Сенні. Проте, не відвернула її від думок про рідне королівство. Уночі жінка плакала. Це розбудило Теріана посеред міцного сну. Тоді він пригорнув дружину до себе, постарався заспокоїти.
— Усе буде добре, люба.
 Усе буде добре...

                                 ***
 По слідах битви ходила смерть. Кого вона забере на цей раз? Антуанетту? Майрона? Алієру? Чи може їхніх ворогів?
— Щоб тебе!
 Алі тяжко боролася проти Хайлі. Того, хто заснував спільноту, зруйнувавшу її дитинство. Тоні проти Ареса, який забрав її коханого хлопця. У двох різних битвах палало чимало ненависті.
 І тільки бій Майрона та Артура був не таким інтенсивним. Воно й зрозуміло, адже Майрон тільки відновився після поранення, а його противник — простий чоловік, що не був досвідченим бійцем, та навіть магією не володів.
— Так!
 Здавалося, Тоні мала чудову перевагу в битві. Але це тривало недовго. Арес показав свій другий облік. Монстра. Хоча... На відміну від інших йокаїв, чоловік більше нагадував демона. І це доводили його малі бордові роги, що стирчали з волосся, котре попереду набуло таких самих бордових пасм. А також очі, зіниці яких наче розтеклися. Шкіра стала білою і на ній з'явилися темно-коричневі візерунки. Відросли довгі сірі кігті на руках. Гострі, як леза. Арес виглядав сильнішим, але зовнішня картина зовсім відрізнялася від внутрішньої.
 „У цій формі надовго мене не вистачить.” - Знав йокай. Тому й прагнув закінчити бій швидше.
Різким ривком він опинився біля Тоні. Уп'явся кігтями в її груди. Провів рукою, утворюючи на тілі дівчини глибокі рани.
— А-а... - Відскочивши, прошипіла принцеса, сама дивуючись тому, що не закричала від такого болю. З 4 довгих ліній на її тілі полилася кров.
 „Тримайся, Тоні, ти зможеш!”
 І вона стояла на ногах. Навіть спробувала поцілити в Ареса заклинанням, але промахнулася.
 „Його швидкість зросла” - Зауважила принцеса.
 Стікаючи кров'ю вона ухилялася від атак Ареса й старалася придумати як добратися до його меча, котрий ще й під захисним полем. Під час чергової з його атак, Тоні спробувала спіймати клинок рукою. Їй вдалося схопити, але не втримати. Блиснуло синє світло й енергія обпекла руку. „Чорт, тільки долоню порізала дарма.”
 Від нової рани було не стільки болю, скільки дискомфорту. Але попередньо завданий удар у груди теж давав про себе знати. Чим більше крові вона втрачала, тим важче було стояти на ногах.
„Не падай” - Раз за разом звучало в її голові.
„Ні...”
 Та перш ніж ноги дівчини підвели її, вона помітила, як Арес, схоже, що від болю, згинається. Однією рукою він тримався за шию й тихо промовляв:
— Тільки не зараз... Щоб його...
 На шкірі чоловічої шиї, між пальців йокая виднівся якийсь червоний візерунок, котрий відрізнявся від тих, що були на його тілі. Він світився й пульсував.
— Мітка? - Тихо припустила Тоні, котра вже встигла впасти на коліна й піднятися на ногах, що хиталися. Та довго вони її не втримали. Дівчина знову ледь не впала. Але чиясь рука схопила принцесу за плече.
— Не просто мітка - Заговорила людина, що врятувала Тоні від падіння. Це був знайомий дівчині голос. - Це Ахануеро.
— Аху... Що?
 Тільки після цих слів принцеса повернула голову, подивившись на того, хто тримав її.
— Ліберіо? Як ти звільнився?
— Пані Мішель допомогла.
 Тільки тоді Тоні помітила в далечі піратку, поруч з якою стояв Елайджан. І ще один знайомий силует, котрий наближався до неї. Микита. Живий і здоровий. Дівчина ледь не зірвалася з місця, обіймати хлопця, але стан пораненої дав про себе знати. Вона впала після першого ж руху. Ліберіо швидко зреагував і почав зцілювати її. А та спокійно чекала. Не думаючи про те, що з нею буде далі. Її розслабила й потішила позитивна думка.
 „Їй вдалося. Мішель визволила усіх.”
Головне, що з Микитою тепер усе було добре. І звісно, потім Тоні віддячить Мішель. А зараз вона просто відновлювалася, щоб знову повернутися до бою.
— Ліберіо... То що все ж з Аресом?
— Знак Ахануеро отримує той, хто добровільно забирає на себе всі гріхи свого роду, аби зняти з нього прокляття.
 Прокляття. Це багато пояснювало. Може тому клан Цунаяшіро і приєднався до ордену відступників? Завоювання сили допомогло б позбутися такою важкої ноші, якби вдалося.
 „Отже, Арес відкуплюється за гріхи клану. А так і не скажеш, що він має стільки благородного.”
— І цей відкуп так шкодить?
— Це оплата за нього. Життєві сили. І судячи зі стану Цунаяшіро, він зробив це давно.
— Може до страти його сім'ї? Це було б логічно.
— Може, принцесо. І все ж, суть у тому, що Аресу залишилося недовго.
 Тоні глянула на Ареса. Він сидів на колінах, кашляючи кров'ю. Його тіло виглядало зовсім слабким.
— Ареса можна якось врятувати?
 Ліберіо заперечливо похитав головою. Принцеса зі смутком зітхнула й далі чекала, поки заклинатель закінчить зцілювати її. Згодом, коли дівоче тіло огорнуло відчуття сили, вона піднялася. Перш ніж рватися у бій, дівчина спочатку підійшла до Микити, обійняла.
— Я дуже щаслива, що ти живий. Він не робив з тобою нічого поганого?
— Ну як тобі сказати... Забий. Усе гаразд.
 Микита вирішив не розповідати Тоні того божевілля й просто поцілував її. Глибоко. Вона відповіла на поцілунок, дозволяючи хлопцю проникнути в її рот якомога далі. Сама ж тримала Кореневича однієї рукою за талію, іншою — за шию. Притуляла до себе так близько, як могла.
 „Не хочу відпускати... Тільки б знову не втратити.”
 Він неначе чує її думки. Чи може просто бачить, як мокрішають дівочі очі. А може те й те? Хай там як, головне, що зараз він притуляє її до себе так міцно, як вона його. Гладить по волоссю. Шепоче:
— Ну-ну... Не треба так переживати, люба.
 Однак, ці ніжні втішання тільки змушують ще більше піддатися пориву почуттів. Так і хочеться Тоні поплакати на м'яких грудях свого коханого.
 „Ні, зараз не час...”
 І на превеликий жаль, дівчина знаходить у собі сили відсторонитися.
— Залишайся тут і бережи себе. Якщо хтось захоче напасти — одразу звертайся до Ліберіо. Зрозумів?
— Угу.
 Микита хотів би боротися поруч з коханою, але не мав навіть кинджала. Та й дівчині б не сподобалося, що він знову ризикує життям.
 Антуанетта йде подякувати Мішель, на що та усміхається та киває.
— Не проти, якщо ми з капітаном залишимось? Може чимось виручимо, якщо треба.
— Оу, це дуже неочікувано від вас...
— Вважай це знаком примирення. Спільний ворог об'єднує, як ніяк. - Усміхнувся Елайджан.
— Добре, я не проти.
 Ось так відновлюється бій. Арес з тяжкими зусиллями стоїть на ногах, але не здається.
— Чому ти б'єшся далі? Що тобі буде з того, що «Кривавий місяць» відродиться, якщо ось-ось закінчиться твоє життя?
— Я... Продовжу справу своєї сім'ї... Зроблю те, чого вони так хотіли... - Тяжко вимовляє Арес.  Здається, говорити йому не легше, ніж стояти.
— Це благородно, але суперечить моїм прагненням.
 Одним ривком Тоні опинилася біля Ареса й пронизала заклинанням його груди. Арес упав на землю...
Принцеса відійшла від чоловіка на декілька кроків. Простягнула руку вперед. З цим жестом у повітрі наче нависла зовсім невідома напруга. Здавалося, зараз дівчина забере останні миті життя свого ворога. Але ні. Вона вчинила по-іншому.
— Я не хочу забирати твоє життя, якому й так залишилося недовго.
 Руки та ноги Ареса почали покриватися золотим сяйвом. Сяйвом, що перетворилося на ланцюги.
— Ти програв. Але я даю тобі право жити. Поки можеш.
— А ви впевнені, що він програв, принцесо? - Пролунав чийсь голос і за мить в Ареса полетіло закляття, яке мало розірвати ланцюги.
— Не радій. - Сказав зовсім інший голос. Дівочий.
 Заклинання, яке випустив Хайлі, розбилося об срібний меч, що належав Мішель. Зброя в руках піратки тріснула. А через декілька секунд частина клинка відламалася.
— Отакої.
 Дівчина знизала плечима й посміхнулася.
— Моя тобі порада, Антуанетто, не милуй ворогів.
— Візьму на замітку.
— Мішель... - Зі здивуванням поглянув на свою давню подругу Арес. - Не встиг сказати минулого разу: Ти змінилася.
— Знаю.
 Руда дівчина пихато глянула на йокая, перевела погляд на Тоні.
— Іди допомагай сестрі, я розберуся.
— Гаразд, залишаю його тобі.
 Тоні пішла геть, дозволяючи Мішель взяти Ареса на себе. Та підібрала меч, що лежав неподалік, у траві. Саме цей меч належав Аресу.
— Сподіваюся, ти не зненавидиш нову мене за це. - Промовила дівчина, направляючи кінчик клинка у груди колишнього друга.
— Ні. Тут кожен переслідує свої цілі.
— І справді.
 Дівчина підняла руку з мечем трохи вище, перш ніж устромити зброю прямо в горло чоловіка.
— Прощавай.
 Убити колишнього ліпшого друга... Не кожен наважиться на таке. Проте, Мішель була смілива. І готова на все, заради капітана, якого ледь не втратила, через Ареса. Так, їй усе одно було боляче розправлятися з Цунаяшіро. Але цей біль вона приховала всередині. "Холоднокровність понад усе." - Так учив її Елайджан.
 Зітхнувши, дівчина витягнула зброю з тіла колишнього власника.
— Ідіот, ти, Аресе. Сам вирив собі могилу. Навіть клинок ламати не довелося.
 Дівчина вклала меч під свій шкіряний пояс, на заміну тому, що зламала. І покинула поле бою. Сіла неподалік, стала дочекатися, поки її капітан завершить свою битву.
 А тим часом Тоні попрямувала до Хайлі Кастуєрі, допомогти Алі в битві. Проте... З Хайлі билася не Алієра. Сестра Антуанетти лежала тяжко пораненою, поки її зцілював Ліберіо. А ворога на себе взяв Елайджан. І схоже, битва була для нього доволі приємною. Цікавою, без жодної важкості. Він просто веселився у бою.
— Знаєш... Коли я хотів побитися з Кастуєрі, я мав на увазі Майрона. Хто б міг подумати, що в нього є брат? - З посмішкою мовив Де Маркі.
— Хто б міг подумати, що найкращий учень Ліани Хаморо піде проти «Кривавого місяця?»
 Від згадки про свою покійну наставницю Елайджана почала пробирати злість. Хоч він і не показував цього. Холодно процідив:
— Ви її погубили. Не те, що повстання до кінця не змогли довести, так ще й втратили таких людей, як вона. Чому я маю бути на твоєму боці?
 Різким рухом Елайджан відкинув свій меч в сторону. Рукою провів хрест по повітрю. Дві червоні лінії обвилися навколо тіла противника.
— Я позбудуся тебе прийомом, якого вона мене навчила.
 Капітан «Білого Бога» почав нашіптувати іншою мовою. Древній діалект, на якому промовляли наймогутніші закляття. Тіло ворога поступово покривалося чорними візерунками. Тепер той був паралізований. Коли Елайджан закінчив промовляти заклинання до нього підійшла Антуанетта.
— Допомогти?
— О, лялечко, - Він обернувся до неї - Ти не могла б порізати мені руку своїм мечем? Для цього заклинання потрібна кров.
— Ну... Гаразд.
 Дівчина нерішуче виставила зброю вперед.
— Не бійся.
 Глибоко вдихнувши та видихнувши, Тоні провела гострим лезом уздовж руки Елайджана. На його шкірі почала червоніти невеличка лінія.
— Дякую.
 Де Маркі змочив три пальці своєю кров'ю. Наставив руку на паралізованого Хайлі. Чорні візерунки на шкірі ворога спалахнули червоним. За мить старший Кастуєрі впав на землю непритомним.
— Він... Мертвий?
 Елайджан хмикнув.
— Ти звісно можеш його добити, але взагалі він живий. Цей стан подібний до коми. Але Кастуєрі не прокинеться, якщо я не зніму закляття.
— Можна вважати він більше не загрожує?
— Так. Усе.
— Ще не все... - Почувся позаду жіночий голос.
— А?
 Тоні та Елайджан розвернулися, але нікого не побачили. А наступної секунди показався густий туман. Тільки-но дівчина розгледіла жіночий силует, як він рушив уперед і різким рухом пронизав капітана Де Маркі ножем. А потім так само зник у тумані.
— Чорт... - Чоловік зігнувся і прикрив рану рукою.
— Давай допоможу.
 Елайджан прибрав руку з рани, дозволяючи Тоні зцілити його.
— Елайджане... Це була Кана чи мені здається?
— Не знаю... Не розгледів. Але голос схожий.
 Відповідь сама з'явилася через декілька секунд. Тоні з Елайджаном помітили як донька Ліберіо обіймає свого батька, а потім встромляє ніж у його живіт.
— К-кано... - Хрипло вимовляє Ліберіо, хапаючись за свою рану.
 В очах дівчини немає й краплі жалю. Вона підступно посміхається. Хижо.
— Так, батьку, я. Я — твоя смерть. І народження нового «Кривавого місяця.»
— Доню... Нащо тобі це?
— А що мені? Бездумно підкорятися владі? Чи залишатися такою слабкою, як мене всі вважають? Ні, дякую. Я буду гордо стояти поруч з Хайлі. Разом з ним правити цим світом.
— Ось ти й показала, свою справжню сутність, стерво. - Мовить Елайджан підходячи до Кани, Микити, Алієри та Ліберіо. Він відмовився гаяти час на повне зцілення, тож іде трохи хитаючись і тримається за Тоні та Мішель.
— Навіщо ж ти так? Я взагалі-то хотіла повернути твої цяцьки.
 Дівчина витягнула з кишені плаща жменю різноманітних прикрас: Намиста, брошки з дорогоцінними каменями, каблучки. Було й декілька золотих стародавніх монет. Кана розкрила кулак, дозволяючи прикрасам впасти на землю.
— Забирай.
 І тепер Тоні все зрозуміла:
— Ось чому ти напав на неї в той день?
— Так. Запам'ятай, Тоні: Я не бажаю людям зла без причини.
 Іноді картина буває зовсім не такою, як здається. Підступний Елайджан виявився хорошим і вірним товаришем. А скромна тендітна Кана — зрадницею.
— Щоб тебе... - Зі злістю вимовила Алієра, перш ніж дістати клинок.
— Алі, ні... - З хрипом мовить Ліберіо - На ній мітка Вейлін.
 Кана посміхається.
— Ну і нащо ти розповів їй, батьку? Я так хотіла, щоб ця принцеска здохла. Тільки з нею і водишся скрізь. Бісить.
— Забагато хочеш. - Відрізала Алі й за мить випустила на Кану закляття.
— Хах.
 Та спокійно ухилилася. Уже збиралася сховатися в тумані, але тут у неї прилетіло ще одне заклинання. Не від Алієри.
— Куди ви так поспішаєте, панянко? - З усмішкою на обличчі мовив Майрон.
 Дівчина спробувала знову викликати туман, але в неї не вийшло цього зробити.
— Якого біса?! Кастуєрі, коли ти навчився ставити печатки?!
— Ще в дитинстві. Хайлі ж і навчив.
— Дідько.
 Розлючена Кана вирішила тікати. Проте, її спіймали ланцюги Алієри.
— Не роби помилок.
— А ти не вчи мене, нахаба!
 Однак, донька Ліберіо все одно не могла нічого вдіяти. Вона програла з величезним соромом. На цьому все.
— А, Майроне... - Микита звертається з острахом - Ти... Убив мого батька?
 Кастуєрі підходить, кладе руку на плече Микиті.
— Я хотів зберегти йому життя, але... Він сам вирішив добити себе. Казав, що не хоче жити після стількох скоєних помилок. Йому було соромно, він просив вибачення перед тобою... І... Казав, що любить. Мої співчуття.
 Микита наважився поглянути в сторону мертвого тіла Артура.
— Я відлучуся ненадовго.
 Підійшов. Секунда за секундою він роздивлявся шию батька, у яку той сам встромив клинок. А потім молодший Кореневич відчув, як по його щоках течуть сльози.
— Тато... Чому? Чому?!
 Пальці Микити самі вп'ялися у волосся. Біль. Фізична була цілком терпима, але моральної було так багато, що хотілося вмерти. Хлопець витягнув кинджал з шиї батька в той момент, коли підійшла Тоні та обійняла Микиту. Він вклав клинок в її руку.
— Тоні... Убий мене.
— Микито... Що ти таке кажеш?
— Убий! - У весь голос закричав він. - Убий! Убий мене!!!
 Тіло хлопця тремтіло. Сильно й помітно. На його шиї світилася мітка у формі хреста, одна лінія якого була червоною, інша — зеленою. Тепер Тоні все зрозуміла. Зрозуміла, що сталося з Микитою й чому він прагне смерті.
 „Господи... У нього відкат.”