Частина 8. Знаєш чому?

 Тоні зайшла в порожній палац. Придворні були мертві, Алієра ще не повернулася, а Микиту забрали. І от, принцеса залишися в замку зовсім одна.
„Так тихо...”
 Але згодом дехто все ж зміг скласти їй компанію. Спочатку маленькі крильця почали битися у вікно, потім дівчина відчинила двері, впускаючи в кімнату Ріма. Якби це дивно не звучало, але схоже якимось чином дракон відчував її смуток. Хазяйка дракона сіла на ліжко, обіймаючи улюбленця.
— Ух... Це все сталося через мене. І мені це виправляти. Але чи впораюсь я?
 Рім тихо загарчав, уважно слухаючи дівчину.
— От і я не знаю.
 Звісно, дівчина погано знала мову тварин. У цьому більш вправними були відьми. Але щось їй підказувало, що звір сказав саме те, що було в її думках.
— І як тільки Микита мене таку проблемну терпить?
 Тяжко зітхнувши, дівчина попрямувала на подвір'я, аби почекати сестру там. Довго чекати не довелося. Алі скоро повернулася. Теж понура. Як би вона не старалася приховати свої емоції, Антуанетта легко все зрозуміла. Звикла до такої манери близнючки. Вони обійнялися й довго мовчали. Тоні почала говорити першою.
— Микиту забрав повстанець із клану Цунаяшіро. Арес.
 Алієра відсторонилася, зі скорботою поглянула на сестру.
— Отже, він і тут був. Цей виродок... Хотів убити мене. Ліберіо завадив йому. З усіх сил старався мене захисти. Але цей Арес... Забрав його.
— Ох... Вибач, моя поява в Роселі понесла забагато жахливих наслідків.
— Ні. Ти просто дала початок тому, що повстанці й так зробили б.
— Може, ти й маєш рацію. Але все ж, я відчуваю, що саме я маю це припинити.
— Ми маємо. Після того, як відновимося.
— У тебе сильні рани?
— Могло бути й гірше. А як твої?
— Терпимо.
— Добре. Тоді... Що ми можемо зробити зараз?
— Подумати, де ховається Арес.
— Імовірно, маєток Цунаяшіро.
— Ти знаєш, де він?
— Здається, біля моря. Але треба детальніше розпитати в піратів.
— Добре, сходимо завтра. А поки... Я піду прогуляюся. Мені треба розвіятися.
 На березі Кришталевого Моря, на перший погляд, не було нічого дивного. Але підійшовши ближче, Тоні помітила Мішель, що сиділа на суші, опустивши голову донизу.
 „Щось сталося? І чи може це бути пов'язано з повстанцями?”
 Повільно й нерішуче дівчина крокувала вперед. Помітивши її рухи краєм ока, Мішель повернула голову. Скоріш за все, в будь-який інший момент, помічниця Елайджана сказала б щось грубе й почала суперечку. Але зараз вона просто зітхнула й знову опустила погляд вниз.
— Мішель...
— М? - Без жодного ентузіазму й навіть трохи роздратовано видихнула піратка.
— Що сталося?
— Яке тобі діло?
— Ти не хочеш про це поговорити?
— З тобою — ні.
— Чому ж ти не поговориш про це з Елайджаном?
— У тому й суть...
 Мішель тяжко зітхнула.
— На корабель напали й капітана... Взяли в по...
— Я зрозуміла. Отже, Елайджана теж забрали.
 Тоні поклала руку на спину Мішель, обіймаючи, але та відштовхнула її.
— Не торкайся мене.
— А... Добре. Я просто підтримати хотіла.
— Не потрібна мені твоя жалість. Я врятую свого капітана.
— Чому б нам не об'єднати зусилля? Арес забрав і моїх людей. Заклинателя й кохану людину.
— Навряд з цього щось вийде.
 З болем в очах дівчина поглянула на небо. Воно затягувалося сірими хмарами, натякаючи на дощ. Десь вдалині пролунав грім.
— Знаєш, чому я боюся грозових упирів?
 „Яка різка зміна теми розмови.”
— Чому?
— У моєму клані... Їх використовували для, скажімо так, виховання.
— Тобто?
— От що ти знаєш про упирів?
— Ну... Це дуже поширений вид істот. Залежно від стихії вони мають певні сили. Раніше живилися кров'ю. Чекай, а ти тільки грозових боїшся?
— Так. Їхньої сили.
 Мішель знову опустила голову, зробивши тяжкий видих.
— У клані Біорі жорсткі порядки. Особливо, для прямих спадкоємців, як раніше була я. За непослухи карали. Силу грозових упирів для цього часто використовували. Електричний струм. Так же ж ця штука називається в Амері?
— Боже...
 По тілу принцеси пробігли мурашки тільки від уяви цієї картини.
— Це жахливо!
— Так. І ця практика там досі існує.
— Тепер я розумію, чому ти втекла.
— Не лише. Увесь цей вищий світ це не для мене. Мені не подобається лицемірство, яке аристократи називають ввічливістю. Ці суворі правила. А на борту «Білого Бога» я вільна бути собою. Команда для мене все.
— Ти дуже близька з Елайджаном, чи не так?
— Звісно. Він змінив моє життя на краще, як ніяк. І завжди мене підтримував. Капітан — це моя опора. Ні з ким я не відчувала себе такою захищеною, зігрітою...
 Поки Мішель говорила її щоки покривалися рум'янцем. Схоже, Елайджан був для неї не просто як хороший капітан. Може, він був для неї кимось більшим?
 „Неймовірно... Скільки всього я не знала про Мішель.”
 Тоні простягнула дівчині руку.
— У нас одна ціль. То чому б не йти до неї разом?
 Колишня Біорі помотала головою, легенько відсовуючи руку принцеси від себе.
— Краще я працюватиму сама. Але можу дечим тобі допомогти. Ти ж небагато знаєш про Ареса, так?
 Тоні кивнула.
— Угу. Тільки те, що він йокай з клану Цунаяшіро.
— Так. І його клан мав зв'язки з Біорі.
— То ти... Добре знайома з Аресом?
— Та ми кращими друзями були. Я знаю про нього чимало. Що тебе цікавить?
— Ну... Яка його сила?
— Арес може легко здолати будь-якого ворога, за умови, що має при собі меч. Справа навіть не у відмінних навичках фехтування. Меч — річ, до якої Арес, прив'язаний як йокай.
— Джерело його сили?
— Так.
— Отже, достатньо позбутися меча?
— Його потрібно не просто забрати.
— Зламати тоді?
— Зламати.
— Зрозуміло... А щодо того, де знаходиться маєток Цунаяшіро? Ти знаєш?
— Бачиш поле праворуч?
— Бачу.
— Прямо за ним декілька будівель, огороджених чорною сіткою. Дім Ареса з самого краю. Великий з білими стінами.
— Ох, Мішель... Навіть не знаю, як тобі віддячити.
— Якщо в тебе буде можливість — дізнайся, де Арес ховає мого капітана. Я поки буду готуватися до бою.
— Гаразд.
 Повернувшись додому, Тоні розказала все сестрі.
— Отже, завтра вирушаймо.

                                 ***
 Арес блукав по кімнаті, то підходячи до дверей, то повертаючись до Микити. Кореневич своєю чергою сидів на дубовій теплій підлозі, не вимовляючи ні звуку. Він старався дивитися куди завгодно, тільки не на йокая: На бордові стіни, на люстру, на золоті сяйнисті ланцюги, які магічною силою зв'язували його руки й ноги.
— Ти боїшся мене?
— Якби боявся, уже тремтів би й благав відпустити.
— Не обов'язково. Страх проявляється у різних формах.
 Арес виставив свою руку вперед, як тоді на битві. По тілу Микити пробіг холодок, але хлопець не видав цього. На руці йокая почали виростати гострі кігті.
— А тепер тобі страшно? Що я в будь-який момент можу проштрикнути твою ніжну шию.
— Але не зробиш цього. Ти лише хизуєшся силою, але тобі не вигідно вбивати мене.
— Хах, розумничок.
 Цунаяшіро нахилився вперед, проводячи рукою по шиї свого полоненого. Потім вийшов з кімнати й зайшов у наступну. Ліберіо досі лежав непритомним, а Елайджан уже прокинувся.
— Ну й чого ти від мене хочеш, Цунаяширо чи як там тебе Мішель називала?
— Цунаяшіро. Арес. А те, що я хочу має тобі сподобатися.
— Ну?
— Співпрацюй зі мною. Заберемо життя принцеси Антуанетти.
— Ні. Не цікавить.
— Та ну? Хіба це дівчисько не свариться з тобою?
 Капітан «Білого Бога» промовчав.
— Подумай над цим, Де Маркі.
— Моя відповідь остаточна. Можливо, в мене й суперечки з принцесою, але я не бажаю їй смерті. До того ж не співпрацюю з такими як ти.
— Якими "такими?"
— Знаттю. Ви занадто вибагливі. І зухвалі.
— Це зараз образа була?
— І тупі.
 Арес схопив Елайджана за горло, знову утворив свої кігті.
— Я був про тебе кращої думки, Де Маркі.
 Йокай уже хотів прикінчити пірата, але його перервало шарудіння збоку. Ліберіо прийшов до тями...

                                 ***
 Тоні було важко заснути. Забагато всього сталося за день і думки були цим забиті. Та й рани трохи боліли. Згодом дівчина все ж провалилася в міцний сон. Прокинулася вона, обливаючись потом від кошмару. Серце шалено калатало, аж поки дівчина не вийшла в сад, ковтнувши свіжого повітря. Зранку було холодно. І саме цей холод заспокоював, адже в грудях дівчини навпаки все палало. Опанувавши себе, вона пішла снідати на кухню, де вже сиділа її сестра.
— Доброго ранку.
— Мг... Доброго.
 Алієра зрозуміла, що з близнючкою щось не так, проте не стала розпитувати. Усі відповіді були очевидні. І як вона почувається, і чому.
 Поснідавши дівчата вийшли на подвір'я. Тоні зняла кинджал з шиї, заховала в рукав накидки.
— Ти готова, Алі?
— Так. Уперед.

                                 ***
 Арес мовчки сидів навпроти Ліберіо, чекаючи поки той хоча б торкнеться до їжі. Але заклинатель не приймав подачки.
— Може хоч слово скажеш?
— Що ви очікуєте від мене почути, шановний? Згоду? Ні. Не розраховуйте.
 Це було очевидно. Ліберіо ніколи не буде допомагати тому, хто завдав шкоди його коханій Алієрі. Та й Арес на це не розраховував. Він мав козирі.
— Знаєш... Принцеси все одно помруть від моєї руки. А от свою доньку ти можеш врятувати.
— Про що ви кажете?
— Не удавай, що не розумієш.
 Ліберіо посміхнувся зовсім невинною посмішкою.
— Може Кана й має складності з тим, щоб захистити себе сама, але за неї це зробила її матір перед смертю. На моїй доньці мітка Вейлін.
— Ш-що?
 Арес перепитав від здивування. Проте, він знав, що це означає. Так відьми й заклинателі захищали своїх близьких. Отже, якщо хтось вб'є Кану — помре сам.
— Ти не маєш нічого, окрім шантажу, Цунаяшіро. Ти вже програв.