Частина 6. Лагунерії

 Після усіх важких розмов на Тоні чекав довгий міцний сон. Вона відпочила й прокинулася об 11-ій.
 „Уух, усе ж такий струс емоцій був мені потрібен.”
 Дівчина поснідала, якщо можна так назвати перше приймання їжі, яке відбулося в такий пізній час. Далі, за традицією, пішла погуляти по місту.
— Вітаю, принцесо.
 Тоні привітливо усміхалася своєму народові, крокуючи до моря.
— Бу!
Дівчина здригнулася.
— Майроне, щоб тебе!
 Дівоча рука вже наблизилася до обличчя хлопця з бажанням дати ляпаса, але вчасно зупинилася.
— Я тобі тим самим відплачу, Кастуєрі.
— Не ображайся.
 Капітан усміхнувся, кліпаючи щенячими оченятами, мов дитя.
— Краще попливли зі мною до Бухти Сяйва.
— Зараз?
— Так.
— Хах. Ну пливімо. З задоволенням.
— От і чудово.
 Капітан схопив дівчину за руку й потягнув у сторону свого корабля. Сонячна погода ідеально підходила для мандрів.
 „Давно я не була в Бухті Сяйва.”
 Це місце всі вважали неймовірно гарним. Його широкі береги сяяли, в прямому сенсі. Це ставалося завдяки білосніжним квіткам Лагунерії. Формою вони нагадували лілії, але мали сіру середину й за розмірами були трохи більші. Особливість їх полягала в тому, що вони реагували на сонячні промені яскравим срібним сяйвом. Це й робило бухту цікавою.
 Коли Тоні з Майроном прибули, чоловік висадився перший. Допоміг принцесі спуститися. Ноги неначе самі понесли її до сяйнистих квіток, а потім дозволили впасти на галявині.
— Ааах, який чудовий запах...
 Капітан Кастуєрі повільно підійшов до дівчини, приземлився поруч. Схоже, його зовсім не цікавили лагунерії. Він дивився на небо. На білосніжні хмари, якими було покрите блакитне полотно. А потім чоловік скинув капелюх і ліг на нього, як на подушку.
— Майроне... Чому ти не відправився сюди зі своїм флотом?
— Ну... Погодься, це місце не для шумної команди. Тут приємніше знаходитися самому або в скромній компанії.
— Дивно чути це від тебе. Ти завжди... Такий яскравий.
— У тому й суть. Аби бути таким треба періодично дозволяти собі сумувати й перебувати в тиші.
— Хм... У цьому є сенс.
 І тут Тоні зрозуміла, що знає про Майрона зовсім мало. Вони познайомилися, коли дівчина стала свідком його суперечки з Елайджаном Де Маркі. Тоді принцесу познайомила з піратами її сестра. Алієра більше ладнала з Елайджаном, а Тоні зовсім не знайшла з капітаном «Білого Бога» спільну мову. Вона подружилася з Майроном. Він часто запрошував її на поїздки зі своєю командою, складав компанію на прогулянках, пригощав випивкою, хоч Тоні й рідко вживала.
 Але вони майже ніколи не говорили про своє минуле. Точніше... Не гаяли на це часу. Звісно, про історію життя Тоні гуділо все королівство й вона не бачила сенсу щось розповідати. А Майрон... Просто не любив про це говорити? Чи надавав перевагу залишати минуле в минулому?
 „Треба буде попитати його про це. Тільки якось коректно.”
 Ще трохи помилувавшись квітами, Тоні встала й підійшла до краю суші. Зняла свої туфлі й сіла на траву, опустивши ноги у воду. Нижню частину її тіла огорнув холод.
— Не боїшся, що рибина вкусить? Або морський дракон? Їх тут багато.
— Ні. Дракони — хороші створіння.
— Ну... Це як пощастить. Земні, як твій Рім більш лояльні. Взагалі найдружніший вид. А от морські не завжди добрі. Мене один колись втопити намагався.
— Чим же ж ти йому так не вгодив?
 Майрон знизав плечима.
— Гадки не маю.
 Нахилившись до води, чоловік опустив у неї руку, а потім різким рухом відправив бризки в обличчя Тоні. Вона заплющила очі, але крапля води все ж встигла потрапити в одне із них. Потерши його пальцем, вона повернула голову, подивившись на Майрона.
— Ну все, Кастуєрі, тікай.
 Ногою дівчина штовхнула воду в сторону пірата. Звісно, від такого прийому бризків було набагато більше. Вода опинилася не лише на його обличчі, а й на одязі.
— Хах...
 Чоловік посміхнувся, знову бризкаючи водою на принцесу. Вони бавилися як маленькі діти, сміялися, не думаючи про свої турботи.
— Я вся мокра...
— Тоді давай закінчимо.
 Чоловіча рука охопила принцесу за талію. Друга розмістилася під ногами.
— Тримайся міцно.
 Майрон підняв дівчину на руки, відніс на корабель, потім приніс скинуті туфлі.
— Дати щось переодягнутися?
— Краще просто якийсь рушник.
— Добре.
 Поки дівчина витиралася й сохла Кастуєрі приніс їй ще дещо.
— Я знайшов це на ринку й подумав, що тобі дуже пасуватиме. Прошу, просто прийми цей невеличкий подарунок.
 У середній за розміром коричневій коробочці лежала прикраса зі срібними каменями й білими перлинами. Майрон обережно одягнув обруч на чорне дівоче волосся. Таке довге й шовковисте.
— Майроне... Це... Неочікувано. Дякую.
 Дівчина усміхнулася й обійняла його. Він поцілував її в чоло
— Повертаймося.
— Угу.
 На зворотному шляху, уже біля звичних оку берегів показався великий і дуже знайомий корабель. «Білий Бог.» На диво, Елайджан лише посміхнувся й побажав гарного дня. Мішель, що стояла поруч з ним і зовсім промовчала.
— Як показушно.
— І не кажи. Застерігайся їх, Тоні. Хто зна, що прийде Елайджану в голову. Він звісно добре спілкується з твоєю сестрою, але...
— Але я йому не сподобалася з першої ж розмови. Коли дала зауваження за хуліганство.
— Угу.
— Не переймайся, я буду обережна.
Попрощавшись з Кастуєрі, дівчина спустилася на берег і попрямувала до палацу. По дорозі, вона зрозуміла, що голодна, тож повернувшись додому, одразу пішла на кухню, де перетнулася з Алієрою.
— О, повернулася. Де ти так довго була?
— Майрон попросив скласти компанію. Ми попливли до Бухти Сяйва.
— Он воно що. Чай будеш? Заспокійливий.
— Пізніше. Спочатку поїм.

                                 ***
 На горизонті показався палац.
— Готові?
 Арес окинув поглядом кожного зі своїх побратимів. Усі троє тримали мечі.
— Так. Уперед.

                                 ***
 Поки Тоні їла, сестра приготувала їй напій. Однак, Алі виглядала якось занепокоєно. І те, що вона пила заспокійливий чай ще більше змушувало задуматися.
 „Що з нею?”
 Звісно, сестра не любила говорити про свої проблеми, але Тоні вирішила спробувати спитати.
— Алі, щось сталося?
— А? В якому плані?
— Ну... Мені здалося, тебе щось тривожить.
— Та так... Сьогодні сон поганий наснився. Досі відійти не можу. Але... Не переймайся за мене.
— Оу... Як скажеш.
 Алієра не бажала розповідати, що бачила уві сні жахи з полону. Та й згадувати ті дні зруйнованого дитинства хотілося якомога менше. Однак... Самим страшним було те, що сон може бути віщий. Що це повториться. Звісно, Алі не хотіла в це вірити. Одначе, вона ще не знала, що скоро справді доведеться переживати ще одні муки. Зовсім скоро...
— Тоні, я зараз піду. Маю зустрітися з Ліберіо.
— Ти надовго?
— Точно не знаю. І ще дещо. Микита хотів з тобою поговорити.
— О, дякую, що сказала.
 Сестри попрощалися. Алі вирушила до заклинателя.
— Привіт.
 Коли Ліберіо почув знайомий голос він одразу підійшов до дівчини. Вона обійняла його. Старий чоловік поцілував її в щоку.
— Твоя донька не вдома?
— Ні. Ми без проблем побудемо на самоті. Розказуй, як ти?
— Ну... Моя рана зовсім не болить. - Постаравшись, уникнути теми про свій неспокій промовила Алі.
— Радий чути.
— Ти як?
— Знаєш... Твоя присутність, як завжди, зробила мій день кращим.
— Ох, Лі...
 Дівчина усміхнулась і поки чоловік не встиг побачити її рум'янець потягнулася до його губ. Пара застигла в ніжному поцілунку.
Вони сіли на подвір'ї, розмовляючи про своє.

                                 ***
 Антуанетта постукала у двері. Через декілька секунд вони відчинилися. Микита показав свою ніжну усмішку дівчині.
— О, ти повернулася.
— Угу. Алі казала, ти хотів зі мною поговорити.
— Так. Якщо казати точно, я хотів запропонувати прогулятися десь, неподалік від замку.
— Я не проти. Поруч із палацом хороший тихий парк. Давай туди.
— Добре.
 Коли Тоні й Микита вийшли з будівлі палацу, хлопець взяв її за руку.
— Не проти?
 Дівчина лише хмикнула у відповідь і вони попрямували до воріт, на вихід із замку. Де побачили те, що дуже їх шокувало...