Частина 5. Ліана

 «Кривавий місяць.» Ще їх називають орденом відступників. У них була лише одна мета — отримати могутність, яка зітре кордони між Амерою, Роселем та Санту.
Ліана Хаморо зовсім не вписувалася в компанію жорстоких завойовників. Добра дівчина. Чуйна. Серце її було тепле. Вона хотіла лише одного — гармонії. Гармонії між світами. Через це й підтримала ідею стерти кордони. На відміну він інших членів «Кривавого місяця», яким була потрібна лише могутність для власних цілей.
Ліана на вигляд була просто милою дівчиною. Довгі ноги, гарна фігура, мініатюрні долоні. Її русяво-попелясте волосся тягнулося аж до талії. Тільки очі червоного кольору, характерні лише для найсильніших відьом видавали її особливість. Але Ліана ніколи не хизувалася своєю силою. Їй це було не потрібно. Вона просто хотіла злагоди...

                                 ***
 Яскраве світло било навіть в закриті очі.
— Ох...
 Поруч почувся низький чоловічий голос.
— Дівчино, усе в порядку?
 Ліана повільно розплющила повіки. Тепер вона побачила того, хто поставив їй питання. Хоч і знизу, адже вона лежала. Лежала на твердій землі. Тому відчувала дискомфорт в області голови й спини.
Чоловік підійшов ближче, простягнув Ліані руку. Вона нерішуче взялася за його долоню. Встала.
— Дякую. Не переймайтеся, я в порядку. Зі мною таке буває. - Збрехала дівчина.
— У вас проблеми зі здоров'ям?
— Можна й так сказати.
— Оу, співчуваю. Пощастило, ви хоча б біля під'їзду втратили свідомість. Могло бути гірше.
— Завжди може бути гірше, шановний.
 Вона усміхнулася йому.
— А мені подобається ваш оптимізм. Я Артур, до речі.
— Прямо королівське ім'я. А мене звати Ліана, рада знайомству.
— Та у вас самої ім'я, як у чудесної принцеси. Зараз таке рідко зустрінеш.
 Дівчина простягнула йому долоню. Артур залишив на ній тендітний поцілунок. Звісно, він думав, що вона просто прихильниця романтики або ж гумору. Тоді він ще не знав, що для її батьківщини цей жест є дуже значущим.
— Послухайте, панно. Як на мене, ви дуже приваблива і... Я хотів би якось зустрітися з вами ще раз.
— Стривайте, то ви мене на побачення запрошуєте?
— Можете вважати так. Але тоді, мушу попередити. Я маю сина-підлітка.
— Сина? Тобто у вас і дружина є?
— Була. Вона зрадила мені.
— Ох, співчуваю. У нас... На батьківщині... Таке рідко буває.
— Щастить.
 Артур поліз в кишеню й згодом витягнув звідти малий шматок картону.
 „Так, якщо я правильно пам'ятаю, це називається «Візитівка.» В Амері її використовують, щоб можна було зв'язатися одне з одним.”
— Якщо наважитеся — подзвоніть мені.
 Ліана трохи вклонилася.
— Добре. Я зроблю це.
 Відьма не вперше бувала в Амері, але цей світ вражав її кожен раз.
 „Який приємний чоловік. І як такому тільки можна зрадити?”

                                 ***
 Микита сидів на ліжку. У правій руці він тримав кружку вже трохи охололого чаю, в лівій — маленьку фотокартку. Він завжди носив її в кинджалі.
 „4 роки...”
 На фото був шістнадцятирічний він. По боках ще двоє людей. Справа — батько, який тримав Микиту за плече. Зліва — Ліана. Вона усміхалася, тримаючи в руках, якусь зачаровану квітку.
 Микита вважав той день одним з кращих у своєму житті. День, коли він вперше опинився в Роселі.
 „Як чудово тоді було...”
 Зі спогадів Микиту вирвав стукіт у двері.
— Заходь.
 Не відриваючи погляду від фото, хлопець посунувся, аби Антуанетта теж сіла на ліжко. Спитав:
— То... Алі щось казала?
— З приводу свого поранення ні слова. Ми говорили про батьків і проблеми королівства.
— Он як...
 Дівчина кинула погляд на фото.
— Це і є та жінка?
— Угу. Ліана.
— Ліана Хаморо?
— Так. Чула щось про неї?
— Ліберіо казав вона була сильною відьмою. Загинула в боротьбі, бувши членом «Кривавого місяця.»
— Батько після того дня місця собі не знаходив. Але я не думав, що... Він піде її шляхом.
 Здавалося б, Артур звичайна людина, далека від ворожнечі магів. І тільки Ліана пов'язувала його з цим... Ним керувало чи то прагнення втілити її ідею в життя, чи бажання помсти.
— То... Що відомо про твоїх батьків?
— Їх ще шукають.

                                 ***
 Сонце не світило. Сьогодні був похмурний день. І вітряний. Спираючись на цегляну стіну, Теріан, а точніше Тарас курив цигарку. Він чекав дружину.
  Вона повернулася через 5 хвилин з двома пачками морозива.
— Не занадто холодно для морозива, Софіє? - Він нахилився, прошепотівши її справжнє ім'я.- Сенно.
— Можливо. Але мені просто дуже подобається його смак. У Роселі такого не роблять.
— Але у вас дуже смачний чай.
— Це точно. От би зняти закляття з кинджалів і вирушити туди.
 Чоловік обійняв свою дружину за плечі.
— Ти дуже сумуєш за домом, я знаю.
— Угу... В Амері звісно добре, але... Я не звикла жити в такому світі.
— Розумію, люба. Це важко.
— Цікаво, як там дівчата?
— Думаю, з ними все добре. Тоні розумна й врівноважена, Алі відважна й сильна. Вони не пропадуть...

                                 ***
 3 роки. Лише 3 роки назад вони возз'єдналися.
— Сенно!
 Теріан побіг уперед. І дружина побігла йому назустріч. Вони обійнялися.
— Я сумував...
— Я теж, любий... Стільки років...
 Тоні ж дивилася на сестру. Та теж не могла відірвати погляду від давньої втрати. Їхні обличчя були однакові, за винятком двох родимок під очима Алі. А зачіски й вбрання зовсім різні.
Пролунав ще один гучний звук, після якого небо на мить спалахнуло. Тоні здригнулася. Для неї це були перші вибухи. А от Алієра вже звикла. Звикла до війни, як би це жахливо не звучало. Вона підійшла до сестри, поклала руку їй на плече.
— Тут таке часто. Не варто боятися.
 Голос її був холодний і твердий. Але з ноткою занепокоєння.
 Тоні обійняла близнючку. Вперше за стільки років.
— Сестро...

                                 ***
 Артур ішов довгим коридором. Помаранчевий паркет скрипів під його ногами. Цей звук дратував. Як і темно-коричневі двері в кінці. Тільки картини на білих стінах були більш-менш приємними. Дійшовши до кінця коридору, Артур відчинив двері.
— О, привіт. А ми якраз недавно обговорювали твою невдачу.
 Двоє чоловіків посунулося вправо і ще двоє — вліво, звільнивши трохи місця, аби Артур зміг поставити ще один стілець і сісти.
— Можна сказати ти хоч щось зробив, Аресе.
— Я якраз планую діяти.
— Ну-ну. Подивимося, що ти зможеш.
 Арес хитро усміхнувся, демонструючи свою впевненість.
— Подивимося...