Частина 4. Секрети

 Ніжна рука Тоні пробралася в русяве волосся хлопця. Микита ж узяв дівчину за талію однією рукою. Іншу поклав їй на плече. Вони довго дивилися одне на одного так і не наважуючись повторити сьогоднішній поцілунок. І їхні щоки рум'яніли кожної миті, поки на обличчях застигли безглузді усмішки.
— Микито...
 Голос дівчини був таким тихим, що нагадував шепіт. Вона глянула в очі Микити кольору неба й опустила руку з його голови до потилиці. Потім нижче, до спини. Хлопець навпаки зрушив своєю долонею вище. З плеча Тоні до її шиї. Ніжно пройшовся пальцями по білій шкірі. Погладив.
Бувши парою вони часто дарували одне одному такі приємні дотики. Але зараз це відбувалося по-особливому. Це було те, що допомагало знову зблизитися.
 Тоні перша перервала мовчання.
— Послухай... Ти справді даєш мені підтримку, якої я хочу. І... З моєї сторони не сильно справедливо замовчувати правду. Певно, більше не варто тягнути. Я маю розповісти тобі все з початку. Зараз.

                                 ***
 Ліберіо сів на край дивану, поруч з пораненою Алієрою. Вона поглянула на заклинателя, хотіла щось сказати, але важкий стан не дав цього зробити.
— Лі... Лі...
— Чш-ш, не варто...
 Рука чоловіка розташувалася на рані принцеси, на грудях. Дівчина дивилася на заклинателя спокійно, без жодного рум'янцю.
— Усе добре. Боляче не буде.
 Долоня Ліберіо поступово ставала теплішою. Алі відчувала це на своїй шкірі. Було ще одне відчуття. Як дискомфорт проходить. Дівчина розуміла: Заклинатель зцілює її рани. Закляття відступає. Нарешті, жоден біль не заважав Алі говорити.
— Дякую тобі.
— Завжди радий допомогти. Я не допущу, щоб з моєю прекрасною принцесою щось сталося.
 Він поцілував дівчину в чоло. Вона спритно охопила його талію руками, не даючи відсторонитися. Поглянула у світлі жовті очі чоловіка.
— Ти ж не боїшся, що моя сестра нас застукає?
— Мені немає чого соромитися.
 За мить Ліберіо вп'явся в губи своєї любої. І довго цілував її...


                                 ***
 У світлій просторій кімнаті з блакитними стінами стояв малий круглий стіл. Один із чотирьох чоловіків, стукав по ньому пальцями. Його товариш зліва поглянув прискіпливо.
— Розповідай уже. Які новини?
— Артур прибув.
 Ця фраза змусила двох інших чоловіків у кімнаті оживитися.
— Та ну?
— То він у Роселі?
 Доповідач кивнув.
— Так, він тут. І вже спробував напасти на королівський палац.
 Почувши це людина зліва ще уважніше поглянула на товариша.
— І які успіхи?
— Він провалився. Зміг лише несерйозно поранити принцесу Алієру.
— От лох.
 Усі здивовано подивилися на чоловіка.
— Хто-хто?
— Ну... Я слово таке в Амері почув. Означає невдаха.
— А... Цікаво.
— То що ми робимо?
 Доповідач, який був самим досвідченим бійцем почав розповідати план.
— Ну... Ми будемо діяти розумніше, ніж Артур. По-перше, обговоримо, хто може нам завадити.
— Дворецькі, охоронці, королівський заклинатель. - Відповів товариш, що сидів зліва.
— Заклинатель? Ліберіо?
— Угу, він.
 Автор плану встав.
— Отже, так, усіх придворних перебийте. Окрім Ліберіо.
— А з ним що робити?
— Приведете сюди. Хай працює на нас.
— Угу, а далі як? - Запитав вже інший чоловік.
— Треба буде на деякий час заховатися в Санту. Але в нас є тільки один кинджал. Якщо Ліберіо відмовиться клонувати його, доведеться ще знайти десь три.
— Зрозуміло.
 Обізвався останній учасник майбутньої операції.
— Це все?
— Хм... Ще дещо. Капітана корабля „Білий Бог” теж приведіть.
— Елайджана де Маркі? А його навіщо?
— Він точить зуб на принцесу Антуанетту. Вірогідно, погодиться приєднатися до нас.
— Зрозуміло. Усе зробимо.

                                 ***
— Що ж...
 Дівчина глибоко зітхнула. Їй було важко почати свою розповідь. Микита торкнувся її руки, усміхнувся, підбадьорюючи.
— Усе добре. Розповідай. Навіть якщо мені не сподобається правда, я ж не можу її змінити.
 Тоні ще раз зітхнула. Вони сіли на килим, перед тим як почати.
— Пам'ятаєш той день, коли ти познайомив мене зі своїм батьком?
 Тоді Микита лежав у лікарні. Так склалося, що його, на той момент, дружина, прийшла навідувати хлопця в один час з Артуром. Так вони й познайомилися.
— Я вийшла в коридор, коли мені подзвонили. Через декілька хвилин з палати вийшов твій батько, пам'ятаєш?
— Угу...
— У коридорі нікого не було й він скористався цим... Приставив кинджал мені до горла й закрив рота. Він... Збирався вбити мене.
 Молодший Кореневич заціпенів. Не хотів спершу вірити, але розумів, що якби це була брехня, вона б не вартувала ризику, застрягти між світами. І ще одна річ його переконувала.
— А-але... Чому?
— Микито, твій батько... Колишній член „Кривавого місяця.”
— Ох...
— Я розумію, повірити важко. Ви близькі...
Микита перебив її.
— Я вірю тобі. Є дещо, що підтверджує твої слова. Вибач, що не казав, але... Мій батько кохав жінку, яка належала до цієї спільноти. Тому... Ланцюжок складається доволі логічно.
— І... Через це я кинула тебе. Я не хотіла, аби ти робив вибір між мною і своїм батьком.
 Очі Тоні ставали мокрими. Перші сльози були готові ось-ось покотитися вниз. Але Микита встиг витерти їх ще на нижніх повіках дівчини.
— Ти... Вчинила сильно. Але все ж, це не допомогло. Ти занадто дорога мені. Якщо є хоч малий шанс, що мені не доведеться обирати, я зроблю все, щоб ним скористатися.
— А якщо немає?
— Тоді я знайду. Навіть якщо це буде коштувати мені життя.
 Микита залишив короткий поцілунок на солодких губах дівчини.
— Бережи себе. За будь-яку ціну.
 Тоні опустила голову, аби хлопець не бачив її сліз. Але він знав, що вона заплакала. Його рука лягла на її підборіддя, підняла.
— Ну-ну, не бійся... Я розділю весь твій біль...
 Згодом, дівчині стало легше. Вона продовжила розповідати, хоч голос ще трохи тремтів.
— Н-не так давно твій батько перестрів мене в п-під'їзді. І знову н-намагався вбити. Прямо на сходах. Тоді я вирішила втікати з Амери. Т-так і опинилася в Роселі. Але... Як бачиш, Артур прийшов за мною. І тепер ще й постраждала Алі...
— Але вона жива. Ліберіо допоможе їй. Найголовніше, що все закінчилося щасливо. І в майбутньому все теж буде гаразд. Ти заслуговуєш на хороший фінал.
 Руки Микити міцно охопили голову Тоні, притуляючи до м'яких чоловічих грудей. У цих обіймах принцеса знайшла своє заспокоєння. У них вона заховалася від зовнішнього світу, повного небезпек. Цим обіймам вона віддала свій біль. І вивільнивши його весь, відчула полегшення.
— Дякую. - Ніжно прошепотіла вона, перш ніж встати.
 Згодом, Тоні з Микитою повернулися на перший поверх, принісши Алієрі, що потрібно. Так, трохи затримались. Але Ліберіо й Алі зайняті своїми справами не помітили цього.
— Як вона?
— Я майже здорова. - Відізвалася Алієра.
 Дівчина обережно почала підійматися в сидяче положення. Ліберіо дав їй руку, допомагаючи.
— Зараз принцеса в нормальному стані. Але якщо будуть якісь проблеми — звертайтеся.
Її сестра кивнула.
— Добре, дякую вам.
 Ліберіо усміхнувся на останок і створивши такий самий зелений туман, як той в якому прибув, він зник.