Частина 2. Я сумував

 Від цього довгого коридору віяло морозом. Особливо від стін холодного мармурового відтінку. Звісно, в деяких місцях їх скрашували високі широкі колони такого світлого молочного кольору, але все ж це місце найбільше відлякувало відвідувачів палацу. Та й придворних теж. І тільки Тоні не боялася ходити тут.
 Річ у тому, що оточення боялося не коридору, а того куди він веде. Покоїв суворої, хоч і справедливої Алієри. А що Тоні? Їй немає причин лякатися своєї сестри.
— Алі, можна поговорити?
 Дерев'яні двері в кінці коридору відчинилися і звідти вийшла принцеса.
— Оу, схоже, я застала тебе за приміркою суконь.
— Так-так. І ти якраз вчасно. Скажи, як тобі ця?
 Алієра підійшла ближче, демонструючи темно-червону сукню, довжиною трохи нижче колін.  Тканина обтяжувала, підкреслюючи всі чарівності дівочої фігури. От тільки шия навпаки була закрита. На ній тканина стягувалася, набуваючи трикутної форми.
— Вау, вона дуже гарна. Візерунки нагадують стиль Китаю.
— Кого-кого?
— Держава така, у світі простих людей. Чимось схожа на батьківщину Ліберіо й інших заклинателів.
— Он воно як. Тобі не здається, що ти забагато говориш про Амеру? Розслабся, ти вдома.
— Алі... Я якраз хотіла поговорити про те, чому я втекла.
— Ох...
 Алієра вхопила сестру за руку й потягнула за собою в кімнату.
— Так, сідай. Я спочатку приготую чаю. Потім розповіси все.
— Угу.
 Тоні сиділа на м'якому чорному дивані, в очікуванні. Збирала думки до купи. Але її увагу відвернув грюкіт.
— А?
 Він доносився десь біля вікна, за яким знаходився трояндовий сад. Той, в якому дівчина отямилася вчора.
 „Що це може бути?”
 Сестра Тоні не звернула на це сильної уваги. Сама дівчина ж вирішила перевірити.
 Встала, підійшла до вікна.
„Здається, нікого.”
 Вона відчинила вікно, повернула голову праворуч. Не побачивши нічого дивного, перевела погляд в протилежну сторону. За рогом уже повертав чийсь силует.
 „Господи, нащо ж так лякати?”
 Подумавши, що це хтось зі слуг принцеса заспокоїлася.
— Готово. Тримай чай.
— Дякую.
 Тоні прийняла з рук сестри білу чашку на фарфоровому блюдечку із золотими візерунками. А також срібну чайну ложку. Ох, як же ж вона сумувала за цим неперевершеним смаком.
 „В Амері такого чаю не роблять.”
— Тож... Розповідай.
— Мене намагалися вбити.
— Оце так цікавий початок.
— Та не те слово. Я звісно, знала, що наші справи з «Кривавим місяцем» не закінчилися, але... Сподівалася хоч жити нормально.
— Чекай, це їх рук справа? Ти... Зустрічала їх в Амері?
— Угу...
 Тоні опустила голову. Її руки затремтіли. Здавалося, ось-ось побіжить перша сльоза. Але вона не змогла заплакати. Їй було порожньо.
Покриті мозолями руки сестри лягли на її плечі. Обійняли.
— Просто якийсь жах. І далі буде гірше. Але ми ж будемо готові, так?
 Тоні усміхнулася кінчиками губ, кивнула.
— Ми впоралися тоді. А цього разу буде легше.
— Саме так. От тільки... Яку ж ціну ми тоді заплатили? Добре, хоч ти змогла втекти.
— Алі, найголовніше, що ти жива. Я тепер тут, поруч. І я впевнена, що з батьками теж усе буде добре.
— Сподіваюся.
 Душевні розмови та обійми сестер довелося перервати. У двері постукали. Алієра не поспішаючи підійшла. Відчинила. Підданий одразу вклонився принцесам.
— Добрий вечір. Вибачте, що відвертаю, ваша величносте...
 Алієра перервала його.
— До справи.
— Один пан попросив принцесу Антуанетту спуститися до саду.
— Га?
 Алі кинула погляд на сестру.
— Тебе кличуть. Підеш зараз?
— Ну... Чесно, я гадки не маю, хто це може бути. Тому... Так. Думаю, краще одразу сходити глянути.
Антуанетта встала. Подякувавши, придворному вона покинула залу.
„Отже, той грюкіт спричинили не слуги. Дивно... Хто ж це може бути?”
 Принцеса повільно спустилася вниз по сріблястих кам'яних сходах, відправилася в сад. Де її чекав...
— М-микито?
 Без жодних слів він кинувся обіймати дівчину. Міцно.
— Тоні... Я розумію, що не маю бути тут, пробач мені за це, але...
— Чш-ш. Не виправдовуйся...
 Тоні гладила його по спині, позбавляючи хлопця хвилювання. Так вони й стояли під вечірнім небом, на якому заходило сонце.
— Я рада тебе бачити.
 Хоч Микита й Тоні більше не були в шлюбі, вони залишилися цінними одне для одного. Потайки, вони ще мали почуття, які хотіли б відкрити.
— Я теж. Я сумував.
 Багато людей вважали, що їх шлюб не склався через юний вік та відсутність досвіду, адже обом було по 20. Проте, молоде подружжя не мало серйозних проблем весь час їхнього сумісного життя. На розлучення дівчина подала вимушено. Проблема була в її міжсвітових справах. Микита сприйняв це з розумінням, хоч йому й було боляче відпускати кохану. Свою милу, сердешну Тоні. Однак, хіба не краще залишитися друзями, ніж розійтися зі скандалом?
— Тоні... Чому ти так різко покинула Амеру?
— Я потім усе розповім, добре?
 Не хотілося втретє за день повторювати один і той самий текст, згадуючи лячні події.
— Добре, я не тисну.

                                 ***
 Лампа на стелі миготіла. Ніхто не мав жодного ентузіазму знімати плафона, міняти її. Та й було б що освітлювати. В кімнаті знаходився лише стіл та стільці.
— Пізно вже, а ми так і нічого не вирішили.
Чоловік зітхнув, дивлячись у вікно крізь жалюзі.  Схоже, його співрозмовник був не в сильно хорошому гуморі. Він теж хотів швидше закінчити.
— Ну то давай до теми.
— Давай. То що ти думаєш, Артуре?
— Що гаяти час не можна. Ми впустили принцесу й тепер вона втекла до Роселю.
— То що нам йти за нею? А якщо вона повернеться?
— Ну тоді, один з нас має залишитися тут. Інший вирушить.
— Хм... Це занадто очевидно.
— А в тебе є варіанти краще?
— Я завжди пропоную тобі тільки одне.
— І ти знаєш мою відповідь.
— Ех... Упертий віслюк.
— Ну то не співпрацюй зі мною.
— Та як? Стільки всього пройшли.
— То що? Будемо діяти за моїм планом?
— Так. Спробуємо.

                                 ***
 Микиту поселили в одній з вільних кімнат палацу й приставили декількох слуг. Адже на відміну від Тоні, яка могла робити все завдяки магії, Микита був простою людиною й потребував допомоги в чужому світі. Так, він чимало знав про незвичний світ Росель, навідував його не раз та як і батько мав власний кинджал. Але він залишався простолюдином. Тим, хто не володіє справжньою магією.
 Микиті про різні світи розповів батько. І показав. Подарував кинджал на 16-тиріччя. Тоді хлопець і став випадково вплутаний у війну між народом магічного королівства й спільноти «Кривавого місяця.» Він ледь не загинув, але його врятувала принцеса. Антуанетта або ж Тоні. А він простягнув їй руку допомоги, коли вона була змушена тікати до світу Амера. Так вони й зблизилися. Закохалися.

                                 ***
 Спільнота «Кривавого місяця» знала, що таке підступність. З'явилися, коли всі вже розслабилися й хотіли про них забути. Ще й, як виявилося хтось з уцілілих поставив мітку на кинджал Тоні й вона здогадувалася, хто. Ці виродки не знали спокою...