— О боже!
Жіночі руки затремтіли. Серце пропустило удар. Карина зовсім не знала, що робити. Декілька секунд простояла в ступорі. Згодом почала жадібно ковтати повітря, заспокоюючись. Це допомагало, але не з такою швидкістю як хотілося б. Одначе, жінка зрозуміла, що завмерти й стояти як стовб — не варіант. Досі тремтячими руками вона викликала швидку. І тільки потім зрозуміла, як підкошувалися її ноги. Карина вирішила не боротися з цим. Сівши на коліна, вона припала до непритомного тіла сусідки.
— Тоню...
***
Кажуть: „Ранок вечора мудріший.” Як би ж. У цій жахливій ситуації тяжкий вечір змінився ще тяжчим днем. Особливо для найрідніших молодої Антоніни. Для тих, хто цінував дівчину. Любив її...
— Микито, може тобі ще води? - Запитала Карина.
Хоч голова хлопця й була опущена донизу, частково схована за коротким русявим волоссям, але він зміг кивнути.
Спустошивши склянку, нещасний врешті-решт заговорив, чим викликав усмішку жінки.
— Пані Карино... - Микита замовк на декілька секунд, зробивши павзу. Набрався сміливості продовжити - Що кажуть лікарі? Вона приходить у норму?
— Мені ще не телефонували. Але я впевнена, що з Тонею все буде добре.
— Ех... Ви справді думаєте, що вона...?
Слова не лізли. Застрягли в горлі. Роздирали його. Хоча... Сусідці вони й не потрібні були. За пів години хлопець уже запитав про це двічі.
— Послухай, я розумію, ти дуже цінуєш Тоню, хоч вона й розлучилася з тобою. І звісно, надія помирає останньою, але ж... Інших пояснень немає. Ти сам спілкувався з нею за дві години до того, як я її знайшла. За словами поліції, камери в під'їзді показують, що в цей час до квартири ніхто не заходив. Тож... Тобі варто просто прийняти, що Тоня намагалася вбити себе.
По тілу Микити пробігли мурашки. Його єдиним заспокоєнням було дерти шкіру біля нігтів.
— Що ще каже поліція? Як це сталося?
— Невідомо. У її руках був ніж чи то кинджал, але крові не було.
Микита заціпенів, розкривши рота ширше. У голові пронеслося: „Кинджал... Без крові... Невже це те, що я думаю?”
Розпитувати далі було ризиковано. Тридцятивосьмирічна Карина була досвідченою та мудрою жінкою. Вона точно зрозуміє, що щось не так і вимагатиме розповісти всю правду. А тоді Микиту Кореневича чекала б ненайкраща доля. Психлікарня, якщо не щось серйозніше.
„Ні, тільки не це...”
Так, тепер він знав, що його колишня жива. Що вона буде дихати, розмовляти, ходити. Але й розумів: Вона справді діяла по власній волі. Скоїла дещо, чого обіцяла не робити. Отже, їй справді було важко. Щось сталося в її житті й вона вирішила все поміняти. Таким радикальним методом.
„Тоні... Нащо?”
***
Світло замерехтіло перед очима. Дівочі повіки розкрилися. Першим, що побачила Тоня, було небо. Таке чисте... Вона піднялася в сидяче положення, почала розглядати все навколо. Такий знайомий трояндовий сад. Зелений-зелений. Багатий неймовірно красивими квітами. На душі стало так тепло.
„Я вдома.”
Дівчина обережно встала. Перевірила кинджал. Тепер він лежав не в руці, а був підвішений за гарну червону нитку, складену двічі й красувався на білих дівочих грудях.
Не лише це змінилося у вигляді дівчини. Замість домашнього одягу на ній тепер була світло-рожева королівська сукня. А чорне волосся, яке до цього було розпущеним набуло мальвіни. Не затягнутої туго, вільної. Закріпленої рожевим бантиком. А своїми кросівками довелося пожертвувати заради пари туфель на невеличких підборах. Чорні окуляри зовсім зникли з сірих очей.
„Здається, я відвикла від такого вбрання.”
Тоня встигла зробити лише декілька кроків, перш ніж завмерти, побачивши таке знайоме обличчя.
— Алі!
— Тоні!
Алієра бігла так, що тіара ледь не спала з її голови. Та байдуже. Зараз найголовнішим було обійняти близнючку.
Що таке війна? Ви схрещуєте мечі, намагаючись щось одне одному довести. Або лише один, а інший намагається захистити свою землю.
Як абсурдно. Кривавий місяць — красиве явище, у день якого народилися сестри. Але все життя ці два слова в них асоціювалися тільки з чорними фігурами в плащах, що колись увірвались у їхню країну. Дівчатам було всього по три роки. Декілька членів Кривавого місяця проникли в замок, напавши на королівську сім'ю. Розлучили сестер, змушуючи їх ховатися. Алієра з матір'ю, потрапили в полон. Понад рік намагалися визволитися, хоча це було б простіше, якби в Сенни не забрали кинджали. А коли королева з донькою тікали через столицю, бачили всі страждання свого народу.
Тоні з батьком, заховалися у світі людей, Амері. Без магії, без королівської влади, без нічого. Теріану довелося взяти ім'я Тарас, щоб не виділятися в надрах місцевих жителів європейської країни. А доньці, зовсім малій Антуанетті, він дав ім'я Антоніна. Тоня, а не Тоні.
І хоч сім'я, знайшовши одне одного через 14 років, возз'єдналась, зробила так, щоб запеклі бої закінчилися, але все не було так просто. Алієру сильно поранили. Батьки зникли й уже 3 роки від них ні слуху ні духу. Антуанетту тоді ледве не спіймали. Благо, вона втікла до Амери з хлопцем, на ім'я Микита, хоч це вийшло й не одразу, адже виявилося, що її кинджал зламаний.
Привиди тих днів нікуди не ділись.
— Ох, я думала ти вже ніколи не повернешся: Залишишся в Амері.
— Я теж так думала... Експериментувати з кинджалом було страшно, але... Я ризикнула, бо там мені набагато гірше, ніж тут.
— Що ж сталося?
Дівчина опустила голову, трохи засумувала.
— Потім розкажу, добре?
Алі кивнула.
— Розумію. То ти до нас назавжди?
— Ще не знаю. Але на довго точно.
— Рада чути. Добре, тоді давай поки погуляємо по саду. Думаю, дехто буде дуже щасливий тебе бачити.
Дівчата йшли повз кущі прекрасних зачарованих троянд. Тоні зірвала одну з них. Саму яскраву. Саму червону. Витончена дівоча рука стиснула квітку. Потім Тоня почала повільно відпускати пальці.
— Давно я цього не робила...
Червоні пелюстки одна за одною полетіли вгору, розчиняючись у повітрі, перетворюючись на рожевий пил. За декілька секунд цей прекрасний запах привабив того, хто так сумував за Тоні.
— Ра-ар!
Малий дракон підлетів до дівчини сідаючи на її плече.
— Рім! Привіт, маленький.
Тендітні пальці спочатку погладили короткі чорні ріжки, потім темно-фіолетову луску, що переливалася на сонці й зрештою довгий витончений хвіст. Рім заплющив очі, задоволено рикнув.
— Так давно не бачилися...
***
Тремтячими руками Микита тримав кинджал. Майже таким самий, як у його колишньої. Тільки руків'я було не золоте, а срібне.
„Ні... Якщо я піду за нею вона мене зненавидить. Але... Якщо вона залишиться там назавжди?”
Зазвичай хлопцю було важко приймати навіть доволі прості рішення. А таке серйозне й зовсім стало для нього моральною тортурою.
Він сів на підлогу, руками вчепився у своє волосся. Його пальці стискалися ще міцніше й міцніше, поки він плакав.
„Її ж можуть убити там...”
Від однієї думки про це по спині Микити пробіг холод. Та що там, справжні заморозки.
„Чи варто мені йти за нею? Чи може... Треба щось придумати?”
#1718 в Фентезі
#266 в Бойове фентезі
#655 в Молодіжна проза
#171 в Підліткова проза
Відредаговано: 08.08.2024