Розділ 1: Тінь у палітурці

Пил в архівах фонду Вейнрайтів мав особливий запах — солодкуватий присмак розпаду та дорогого паперу. Артур Пенгалін вдихав його щоранку, як ініціацію. Він знав, що для більшості людей це просто старі папірці, але для нього кожен аркуш був живою істотою з власним пульсом.

Артур сидів за широким столом, заваленим інструментами, які більше пасували б хірургу: скальпелі, тонкі пензлі з волосу колонка, скляні палички та ціла армія крихітних пляшечок із чорнилом. Світло настільної лампи вихоплювало з напівтемряви лише його руки — бліді, зі злегка пожовклими від хімікатів пучками пальців.

Сьогодні він працював над звітами 1924 року. Це був нудний перелік пожертвувань на благодійність, але саме в цій нудьзі Артур знайшов те, що шукав уже три місяці. Порожнечу.

Між дванадцятим і п'ятнадцятим листопада 1924 року в книзі реєстрації бракувало трьох сторінок. Їх не вирвали грубо — їх видалили професійно, лезом, яке залишило після себе лише мікроскопічний слід на палітурці. Для звичайного ока — дефект часу. Для Артура — доказ злочину, вчиненого сто років тому.

— Ви все ще тут, Артуре? — Голос Еліс Вейнрайт розрізав тишу, як бритва.

Артур не здригнувся. Він навчився контролювати свої м’язи так само добре, як нахил пера. Він повільно підвів голову. Еліс стояла у дверях — втілення впевненості в кашеміровому пальті кольору слонової кістки. Вона була схожа на одну з тих статуй, що прикрашали хол її родинного маєтку: ідеальна, холодна і недосяжна.

— Якраз закінчував з інвентаризацією за двадцяті роки, пані Вейнрайт, — спокійно відповів він. — Деякі документи потребують термінової стабілізації. Кислотність паперу зростає.

Еліс підійшла ближче. Її кроки по паркету звучали як відлік годинника. Вона глянула на розгорнуту книгу.

— Це важливо? Чи це просто чергові рахунки за вугілля?

Артур відчув, як у грудях починає пульсувати те саме відчуття, яке він відчував лише під час ідеальної імітації чужого підпису. Це був азарт мисливця.

— Це... дивно, — він навмисне зробив паузу, знаючи, як вона реагує на недомовки. — Тут бракує записів саме за ті три дні, коли ваш прадід підписував угоду з урядом про передачу земель під міську забудову. Офіційна історія каже, що він зробив це безкоштовно, як акт меценатства.

Еліс звузила очі. — І що ви хочете сказати? Що він щось приховав?

Артур зняв окуляри і почав повільно протирати їх фланелевою ганчіркою. — Я хочу сказати, що історія — це те, що ми вирішили залишити на папері. Але іноді папір говорить більше своєю відсутністю. Якщо ці сторінки видалили, значить, правда на них не пасувала до образу «святого мецената».

Еліс мовчала. Він бачив, як у її очах промайнула іскра — не гніву, а жадібності. Вона знала, що родинний фонд зараз на межі скандалу через податкові перевірки. Будь-яка нова деталь минулого могла стати або рятувальним колом, або каменем на шиї.

— Ви зможете знайти, що там було? — тихо запитала вона.

— Знайти — навряд чи, — Артур дозволив собі легку, майже непомітну посмішку. — Але я можу спробувати реконструювати події на основі непрямих доказів. Чорнильних відбитків на сусідніх сторінках, залишків клею... Це кропітка робота.

— Робіть, — кивнула вона. — Гроші не проблема. Мені потрібна ця історія, Артуре. І мені потрібно, щоб вона була... правильною.

Вона розвернулася і вийшла, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів і ледь помітне тремтіння повітря.

Артур знову залишився наодинці з лампою. Він витягнув із шухляди невеликий металевий кейс. У ньому лежав чистий аркуш паперу 1920-х років, який він купив у Маркуса минулого тижня за ціну місячної оренди своєї квартири.

Він не збирався «шукати» правду. Він збирався її створити. Артур взяв перо, вмочив його в саморобне залізо-галове чорнило і завмер над папером. Його рука не тремтіла. Він уже знав, яким буде почерк Генрі Вейнрайта — енергійним, владним, з легким нахилом вправо, що свідчив про патологічну самовпевненість.

Перше слово лягло на папір: «Конфіденційно».

Брехня почалася. І вона була прекрасною.

Коли звук її кроків остаточно розчинився в лабіринтах коридорів, Артур не розслабився. Навпаки, його спина стала ще рівнішою. Він знав: архіви мають вуха, а камери спостереження, хоч і старі, все ще блимали червоними вогниками під стелею. Він діяв так, ніби за ним спостерігав увесь світ.

Він дістав з-під настільної лампи збільшувальне скло з десятикратним зумом. Його цікавив не сам текст, а мікрорельєф. Кожне перо, натискаючи на папір сто років тому, залишало вм’ятину — невидимий ландшафт, який не зникає навіть тоді, коли чорнило вицвітає.

Артур наблизився до сусідньої сторінки, 16-ї. На її звороті залишився «дзеркальний відбиток» — ледь помітні сліди від свіжого чорнила з тієї самої 15-ї сторінки, яку хтось так ретельно вирізав.

«Це була не просто помилка», — проковтнув він суху слину. — «Це був сором».

Він взяв графітовий порошок і м’який пензель із білячого хутра. Легкими рухом, майже не торкаючись поверхні, він почав «проявляти» тіні минулого. На білому полі проступили фрагменти літер: «...не має належати...», «...ціна передачі...», і цифра «400».

Це був скелет. Тепер йому потрібно було наростити на нього м'ясо.

Він відкрив свій сейф-ящик. Там, у скляному контейнері, зберігалося те, що він називав «бібліотекою часу». Це були клаптики паперу різних епох, відірвані від неважливих квитанцій чи полів старих книг. Йому потрібен був аркуш із целюлози початку ХХ століття, виготовлений на млинах Кента. Папір, який мав характерну «сітку» на просвіт.

Артур дістав лист. Він був занадто білим, занадто чистим. Він виглядав як новачок серед ветеранів.

— Тобі потрібно додати досвіду, — прошепотів Артур.

Він приготував розчин: міцний настій чорного чаю «Лапсанг Сушонг» (він давав правильний коричневий відтінок із легким запахом диму) та кілька кристалів марганцівки для «старечих плям» — оксидації. Він наносив розчин не рівномірно, а губкою, імітуючи те, як вологість роками просочувалася крізь стіни архіву.