7.Місячник

— Здається, комусь потрібна допомога, — Освальд оглядається навкруги, бігає поглядом з одного місця в інше, шукаючи примару.

— Не дивись на мене, це не я їх чую та бачу, — Альвіна відставляє чашку з кавою. — Що ж ходімо шукати, того, кому потрібна наша допомога. Ти ж в нас місячник для духів. Вони завжди приходять до тих, хто в спромозі їх почути чи побачити.

Освальд здригається, шкіра ледь не покривається тонкою шкіркою льоду. Він скочує зі стільця, прямуючи до парку, що був через дорогу, ігноруючи рух автомобілів.

— Гей, Освальде, стривай! Не йди без мене!

Альвіна квапливо згрібає пальто та сумку, намагаючись наздогнати провідника мертвих.

Освальд більше не полохливий хлопчисько, він не боїться духів. Вони всі різні, хтось тримає в руках голову, хтось викручує руки, а хтось має розрізаний живіт з якого видніються внутрішні органи. Він тепер повноцінний місячник, що розуміє свої здібності та спроможній їх використовувати та контролювати.

В парку, поміж високих струнких беріз, спиною стоїть жінка в промоклій до нитки сорочці та штанах, босоніж. Вона споглядає на дитячий майданчик, не відводячи погляду від галасливих дитинчат, що бавляться в піску.

— Я можу вам допомогти? — заспокійливо промовив Освальд, звертаючись до жінки-примари.

Жінка жахається, полохливо відскочивши від Освальда, мов він був її кінцем.

— Благаю, мені потрібно ще трішки часу, не прога... — примара змовкла на півслові, не зводячи пронизливого погляду з Франка. — Ви – місячник?

Жінка вглядається в мерехтливий клубок світла, що видніється з грудей незнайомця.

— Так. Я можу вам допомогти? — повторюється Освальд.

Примара киває головою, вказівним пальцем показуючи на маленького хлопчика, що сидів осторонь від усіх, гойдаючись на гойдалці.

— Передайте йому, — тихо промовила примара. — Що мама його не покинула.

— Передам, — обіцяє Освальд.

— Дякую!

Жінка посміхається, розчиняючись пеленою золотих блискіток.

Освальд умиротворено всміхається, йому завжди стає на душі тепло після подібних ритуалів.

— Все? — з легким розчаруванням запитала Альвіна, наздогнавши Франка.

— Так. Вона пішла. Сильвестр на тій стороні її вже зачекався.

Альвіна сумно всміхається, коли Освальд згадує старшого брата.

— Приходь сьогодні ввечері до мене, — він кладе турботливо на її плече руку, — зустрінемось із Сильвестром.

— В тебе достатньо сил? Не виснажений? Я можу й почекати…

— Альвіна, все гаразд. Завдяки тобі, — він демонструє підвіску, яку вона виготовила, — мої сни ніхто не турбує і ніхто не перетинає межу, доки я сам цього не дозволю. Тож ходімо, нас чекають інші незнайдені місячники та привиди.

Освальд не встиг зробити й кроку в сторону самотнього малюка на гойдалці, як той сам заговорив:

— Я знаю, що вона мене не кидала. Я їй це говорив, але вона мене не чула.