2. Мертві, лишаються мертвими?

Освальд Франко зненавидів найважливішу водну артерію Києва –  Дніпро. Річка з найдовшою течією в Україні,  що зачаровує приїжджих туристів на Парковому мосту. Зненавидів затісні провулки Києва, який є одним з найбільших і найстаріших міст Європи. Зненавидів людей, що безтурботно розпивають ранком міцну свіжозварену каву в кав’ярнях, а вечерком келих червоного, не помічаючи нічого містичного. Йому до чортиків остогидло київське повітря, яке було повністю просякнуте сказаннями, давніми переказами, темними потворами та привидами в яке старе покоління вірить, мов в святі образи.

Київські привиди, відьми, що відчайдушно охороняють Лису гору – не просто вигадки, вони існують насправді. Справжніми історіями, що оживають на старих сторінках книг, просочуючись в кожну цеглину будинку, блукають поміж спорожнілих вулиць, кличуть, благають, щоб до них хтось одізвався.

Освальд з малечку чув їх голоси, бачив у вісні, намагався заглушити таблетками, забутись та прокинутись звичайнісіньким парубком без дивних здібностей. Він майже навчився з цим жити, вдавати, що такий самий як решта хлоп'яг його віку. Цієї осені його життя зупинилось, перевернулось з ніг на голову.

Освальду здавалося хтось навмисне натиснув на паузу, спостерігаючи із задоволенням, як він борсається в трясовині із суміші туги, порожнечі, гіркоти втрати. Безмовне виття застрягло грудкою в грудях, заважаючи йому дихати. Калейдоскоп емоцій, радощів, спокою та насолоди  перетворилось на чорну багнюку існування, де день не відрізнявся від ночі, а секунди ставали годинами.

Освальд Франко став за три дні справжнісіньким віддзеркаленням мерця. Живого мерця, що стояв мовчазно та без емоційно на старому київському цвинтарі. Його свинцево-сірий колір очей ставав тьмяним та невиразним, бліда шкіра набула ще більше порцелянового відтінку, а вилиці стали ще гострішими.

Листопадова мряка настала рівно за розкладом, без запізнень. Освальд не переносив вологу та холод листопада. Його чорне пряме волосся на маківці відразу перетворювалось на звивисте, неслухняне, а шкіра покривалась сиротами. Зайвий раз нагадуючи про брата.

Цього року Освальд зненавидів листопад,  перше число стало проклятим для нього. Спочатку бабуся Шура, яка померла першого листопада тринадцять років тому, а тепер й старший брат.

Погребання Сильвестра Франка, сімейство перетворило  на церемоніальну виставу з духівником, хором, диригентом, фотографами та репортерами. Смерть спадкоємця одної із багатших сімейств в Україні не могла пройти тихо та безшумно в колі найближчих та рідних.

Освальд стояв позаду всього натовпу присутніх. Більшість з них він бачив вперше. Тільки глибока повага та любов до брата, змушувала його лишатись до закінчення церемонії. В голосних промовах для телебачення не було промовлено жодного щирого слова, навіть від матері, лиш купа лицемірства та позування. Ті, хто були зв’язані кров’ю, здавались чужими перехожими, про яких би Освальд не волів навіть знати.

Освальд добре знав надмірне захоплення старшого брата старими казками-оповідками, які бабуся їм розповідала в дитинстві перед сном. Знав, що навіть подорослівши Сильвестр не припинив захоплюватись примарами померлих, блукаючими вогнями, фейрі та решти незвіданого. Знав, що мати чванливо відносилась до захоплень Сильвестра, кожного разу влаштовуючи істерики, як натикалась на дивні малюнки, які колекціонував спадкоємець сімейного бізнесу. А ще більші істерики мати влаштовувала, коли розуміла, що ті малюнки належали Освальду.

Освальд видихнув гаряче повітря, яке парою буквально вийшло з його рота. Закинув голову, споглядаючи на похмурий свинцево-чорний небосхил, мов в ньому були сховані відповіді на тисячі запитань, які він більше не міг задати старшому братові. Весь тягар сімейної відповідальності повністю ліг на плечі молодшого, зовсім нетямущого, жалюгідної тіні Сильвестра.  Зрештою, Освальд ніколи не бажав успадковувати статки сімейства.  Йому кортіло бути вільним і старший брат взяв всі обов’язки на себе, подарувавши йому незалежність та право вибору. Смерть внесла свої корективи. За лічені дні молодшому Франку прийшлось подорослішати, прийняти реальність та усвідомити, що він все ж частина сім’ї, навіть якщо повністю відсутня підтримка та розуміння.

Коли натовп почав розходитись, Освальд відчув полегшення. Тягар трішки став легшим. Він підійшов до могильної плити, звідки на нього дивилось всміхнене обличчя старшого брата.

Сліз в молодшого брата не було, як і вдалих слів для прощання.

— З усіх моїх кошмарів, з тобою був найгірший, — практично пошепки вимовив Освальд, стискаючи в кармані підвіску, яка з’явилась першого листопада біля його подушки незрозуміло звідки. — Ти мав мені сказати… — грудка стає каменем в горлі. — Що ти мрець! Чортова примара! Привид, що прийшов до мене у вісні! — смуток, скорбота та горе перетворились на їдку отруту гніву, розлюченості на весь всесвіт. — Просте божевілля…

Освальд стискає підвіску – символ Валькнут*, доки кути поєднаних трьох рівносторонніх трикутників не врізаються в шкіру, ледь не до крові. До тями він приходить, коли по обличчю вдарило холодне повітря, здіймаючись справжнісінькою курявою, кружляючи кленовим листям та краплями дощу.

 Освальд прислухається до шелесту, в якому ледь чутний шепіт мертвих. Тепер віра в примар зовсім не здавалась божевіллям. Він намагається розчути голос брата, але марно. Сильвестр мовчав.

— На що я розраховую… Мертві, лишаються мертвими.

Освальд покидає цвинтар, відчуваючи, що частинка його душі лишилась там, поруч біля кам’яного надгробка брата.