Віт.

Місяць котився-котився, та й не зміг більше заглядати у віконце, а згодом і зовсім зник-сховався, майнув відпочивати до наступної ночі, бо ще й завтра буде він огрядним, ловким, а там почне худнути, доки не зведеться нанівець.

Віт так і не спав, притуляв до себе свого ніжного беззахисного янгола, милувався.

«Знайшов тебе! Знайшов! – мовив про себе, щоб не збудити. – Нікому тепер не віддам. Моя. Моя! Найкраща! Справжня! Маленький небесний янгол, янгол-охоронець. Врятувала мене, дала мені майбутнє. Тепер я тебе боронитиму, тепер я подарую тобі таке майбутнє, якого ти заслуговуєш…»

Вже й небо розцяцькувало вранішнє сонце, ще непомітне за багатоповерхівками, та поступово заповнююче простір своїм світлом.

Випустив свою дорогоцінність з рук, тільки коли почув грюкіт, постріл і грюкіт вибитих дверей. Обережно вмостив її у подушки:

- Лежи, люба. Я зараз… Гляну, що там…

Та Настя вже прокинулась і дивилася на світ широко розкритими очима, бо гадала, чорноокий юнак – то її солодкий сон. Але він – ось, тут, поруч…

Тільки зрозуміти, як так сталося, що незнайомець опинився і її спальні, так і не вдалось, бо й хвильки не минуло, як він спиною, задкуючи, зайшов до кімнати, тримаючи руки перед грудями відкритими долонями вперед, а за ним ввалився дебелий неголений чолов`яга із пістолетом в руках.

Як не збирався Віт боронити свою любов, але коли на тебе  наставлена Beretta, то доводиться відступати. З діркою у голові він нічим своїй Настусі і її сім’ї не допоможе. Слідом у маленьку спальню загнали батька і братів Насті, швиргонули на підлогу Янночку, яка намагалася дістати бандита коліном по болючому. Мати підхопила її, притисла. Ніхто не розумів, що це? За що? Вони ж нікому нічого не вчинили, дорогу не переходили, цінностей не мають.

Віт не думав: за що. Він споглядав похмуро з-під лоба, оцінюючи ситуацію. Нападників було троє. Усі були у масках. Першого, що зустрів його на порозі, Віт умовно назвав Годзилою, бо була, була схожість. Такий і без пістолету легко виб’є мізки. Другий був занадто худий, в його руках застиг Glock 17, теж непогана зброя. Він отримав кличку Худорлявий. В порівнянні з кремезним Годзилою, суперник такий собі. Якби не пістолет… Третій нічим особливим не вирізнявся, середньої статури, його Віт назвав Лисим, бо голова нагадувала більярдну кулю. Але він був самим небезпечним, бо  руках тримав пістолет-кулемет. Досить натиснути на гачок – і вся сім’я поляже. Тож треба поки що вичікувати і бути обережним. Найгірше, що Годзила відтіснив його у куток, і Настуся залишилася одна на своєму ліжку.

- Гроші! Цінності! – рикнув Лисий.

« Не повірю, - подумав Віт, що злодії прийшли до біженців, щоб поживитися. – Це ж просто нерозумно!»

Він непомітно зайшов за спину батька і сунув мобільний між книжками, що лежали на підвіконні. Можливо, не знайдуть…

- Швидше! – трусонув пістолетом Худорлявий, кидаючи очима то на того, то на того.

- Які цінності? – почав було батько. – Ми приїхали голі і босі. Ви не туди прийшли…

Годзила вдарив його по обличчю, так, що юшка з носа побігла.

- Мовчати! Несіть все, що є! – підштовхнув чоловіка пістолетом Худорлявий.

Під дулом батько Насті виніс гаманець, зняв годинник з руки, обручку:

- Це все. Шукайте самі.

Мати теж зняла обручку, витягла з вух сережки.

- Мобільники на стіл!

Павлик збирався віддати свій, та Віт перехопив з його рук, сам відніс до столу:

- Це мій. У малого немає.

- Такого не буває, - посміхнувся хижо Лисий.

- Загубив, - коротко схлипнув малий. – У дорозі загубив чи витягли.

Не шукали. Скоріш за все, не за цим і приходили, а цінні речі так, на додаток, потягли. Зібрали мобільники, горнули ноутбук, що стояв на тумбочці.

- Знімай! – гримнув Худорлявий на Настю, киваючи на талісман, що був помітний під тонкою нічною сорочечкою.

- Н-ні! – дівчина вчепилася в прикрасу обома руками і безпорадно трясла головою, все ж не збираючись розлучатися із такою цінною для неї прикрасою.

Віт сіпонувся, та його зупинив Лисий:

- Стрілятиму… - Кивнув Годзилі: - Ніколи гратися. Забирай разом з дівчиною, нам заручниця може знадобитися.

- Ні! – рвонувся батько.

Та Beretta Годзили вцілила у  підлогу біля самісіньких ніг.

- Наступна буде в голову!

Тримаючи зброю на прицілі злодії, задкуючи, залишили домівку біженців. Віт, прихопивши свій телефон, вислизнув слідом і встиг побачити чорний Nissan із заляпаними номерами.

Знов пожалів, що без машини. Хоча, ні. Якби він був за кермом, то не помітив би шматок газети з фотографією мобільного містечка, який навів його на вірний шлях. Тож все йде, як треба. І головне зараз – врятувати Настю, не дати їй нашкодити.

Оглянувши все довкола, Віт побачив фургон біля цілодобового магазину, з якого вивантажували хліб. Одним стрибком перескочивши через огорожу, юнак підбіг до машини, витяг водія за рукав, та хряпнув дверима кабіни. Звісно, що ключі залишилися у машині, тож він швидко завів фургон, не звертаючи увагу на крики шофера та вантажника, розвернув і погнав навздогін за авто, яке забрало його янгола. Звісно, його транспорт не такий швидкий і неповороткий, але й Nissan містом швидко не поїде. Вулиці короткі, не розженеться. Треба тільки не випустити його з поля зору.