Настуся

День промайнув непомітно. Батьки роботу знайшли, вірніше, погодились на першу ліпшу, бо жити якось треба, тож Настя залишилася за старшу. Богдан переглядав вакансії по інтернету, бо вважав себе досить дорослим, щоб підзаробити грошей, доки не розпочалось навчання у школі. Молодшого Павла дома не втримаєш, дуже компанійський хлопчик, вже чкурнув гуляти та знайомитись з місцевими, бо з усіма переселенцями познайомився ще у поїзді. Яночка допомогла старшій сестрі готувати їжу на усю сім’ю. Після обіду, як і було обіцяно, пішли всі разом на спортивний майданчик. Та чим не доводилось займатися, у голову постійно лізли думки про незнайомця, якому віддала талісман. Чомусь було відчуття, що не кулон віддала з місячним каменем, а своє серце. Заставляла себе відволікатися, не думати, нічого про хлопців думати з таким обличчям, тим паче, про вродливих. У них своє життя, інше. Якщо схаменувся, дійшло до нього, що мало не вчинив непоправну дурню, то, мабуть, забуде незабаром про свою русалку-дівчину та про навіжену незнайомку, що накинулася на нього, намагаючись не допустити суїциду. Може, і не збирався він, лише пошуткував, щоб поглянути на реакцію незнайомки? Та ні, він сам сказав, що таким не шуткують. І, головне, Настя пам’ятає його очі, чорні, бездонні, схожі на два колодязі із крижаною водою, в яких і втопитись не гріх. Тільки не Насті. Досить. Все минуло. Ніколи вона не дізнається, що сталося з чорнооким юнаком і де тепер її місячний талісман, талісман гіпербореїв. Його не вистачало, порожньо було, холодно, незважаючи на спеку. Та й про це треба забути, бо не повернути вже. Звикнути прийдеться, змиритися.

Увечері хотіла знов чкурнути до Дніпра, та де там. Після вчорашнього сомнамбулізму батьки вже нікуди її не відпускали.

«Ні, ні і ще раз ні! – сказала мама. – Присядеш десь на березі, задрімаєш і підеш сновидою місячною доріжкою у воду. Нізащо! Ось будуть вихідні, підемо усією сім’єю на пляж. Тоді і накупаєшся, і навтішаєшся».

Ніякі вмовляння не допомогли. Та й на ніч стурбована мати переселила Яночку тимчасово до своєї кімнати, а сама лягла поруч із старшою донькою. На підлозі біля ліжка простелили мокре рядно, а на самому виході, для гарантії, поставили миску з водою. Тож ніч мала минути спокійно.

Та не все сталося, як гадалося.

Настуся з мамою ще розмовляли деякий час, вже у ліжках, про переїзд, враження від міста, нову роботу, плани на майбутнє. Потім мати зрозуміла, що донька починає дрімати і замовкла, відкрила у смартфоні Букнет, щоб трохи почитати перед сном щось містичне, та таке, щоб за душу щипало, тоді вона і засинала краще. Останні місяці у сірій зоні почала, що не дивно, потерпати через безсоння. Та й останні дні: дорога, доньчина прогулянка під Місяцем. Але зараз треба добре висипатись, бо не дріматимеш на роботі.

Раптом мати почула, що донька хрипить та вигинається на ліжку.

- Настю! Настусенько! Що з тобою?!!!

Обличчя дівчини перекосила судома, а тіло стрясали жорстокі конвульсії.

- Батьку! Сюди! Насті погано!

Заскочив батько, скуйовджений, переляканий, придавив доньку до ліжка, щоб не покалічилась, тоді перевернув на бік, обмостив подушками.

- Напад у Насті, що, сама не бачиш?..

- От горенько!.. – мати притулила долоні до рота. – Як тоді, у шість рочків?

- Гадали, що минулося, а воно он як… - батько продовжував міцно тримати тіло дівчини, що продовжували скручували судоми.

- Швидку? – кинулась мати.

- Чекай. Лікарі тоді ще казали, що швидку викликати тільки, якщо напад триває більше п’яти хвилин. На годинник подивись краще.

- Чим же допомогти?..

- Нічим. Сама знаєш, що нічим. Треба просто перечекати. А завтра доведеться до лікарні йти.

- Бідна дівчинка наша… Це через те, що десь діла бабусин талісман, він скільки років беріг її… - заплакала, тихо, тужливо, безнадійно. – І не каже, де шукати. Що ж робити тепер?

- А що ж ти зробиш?

У дверях застигли перелякані Богдан і Янночка, тільки Павлик спав, набігавшись за день, і нічого не чув.

- Йдіть по своїм кімнатам! Не треба вам дивитись! – гримнув на них батько.

- Боже, вже п’ять хвилин минуло, не кращає Насті…

- Зараз, зараз минеться. Повинно минутися. Хвильку ще…

Та минуло й десять, а напад, здається, все набирав сили. Мати вже й зателефонувала до швидкої, та хто її зна, коли вона доїде.

Минуло п’ятнадцять хвилин, очі Настусі закотилися, здавалося, що вона не може дихати, скручені пальчики впилися у простирадло, у роті келкотіла піна, а струмочок слини стікав на постіль. Повний яскравий Місяць зацікавлено заглядав у віконце, а тіло дівчини аж підкидало, мов вселився у неї хтось страшний, безжальний.

- Божечки… Божечки… - в паніці шепотіла мати. – Доню моя…

Настя захрипіла, мов несамовита, до смерті перелякавши вже не тільки матір, а й батька, як хтось постукав у двері.

- Швидка приїхала, - крикнув батько, - відчиняй!

Мати поспішила до вхідних дверей. На здивування батька до спальні зайшов не лікар у білому халаті, а чорнявий юнак. Здалося, що обличчя його було знайоме, та в такому стані згадати було важко.