Віт.

Віт.

Тільки-но дівчина залишила берег річки, як на ньому з’явився Віт. З думки не йшла учорашня зустріч, незнайомка, що вберегла його від безглуздого вчинку. Так, він мало не наклав на себе руки, бо душа його була у темряві, з якої не було жодного виходу. Та ось з’явилась вона, немов промінчик, і вивела його на світлий шлях, на місячну доріжку. Тоненька, ніжна, мов неземна істота. Особливо, коли повернулась, виконуючи, сплячою, неймовірний танок на березі батька-Дніпра. Так, тоді Віт, дійсно, вирішив, що це не жива істота, а дух природній, невпинний, невагомий. Чи й, може, янгол небесний, його янгол-охоронець. Та, коли стиснув її у обіймах, відчув, що жива, гаряча. Її забрали, а він навіть не запитав, хто вона, звідки, де її шукати.

А чи треба шукати? Треба. Бо думки весь час крутяться навколо неї, не бажають слухатись. Немов більше нічого не залишилося у світі. Навіть Наталя, солодка русалка, вже не гукає, не манить пальчиком, похитуючи повними грудьми, не простягає знятий з вологого волосся вінок із жовтого латаття. А може, й гукає, та він більше її не чує, бо чує голос свого янгола-охоронця, місячної діви, Настусі. А коли закриває очі, то не тільки чує, а й бачить, як танцює вона на березі Дніпра, ніби плине місячною доріжкою. «Повинися, - шепочуть її губи. – Повинися щиро, та один раз, і досить, інакше ніколи не виберешся із болота вини. Повинися – і йди далі, йди у майбутнє…»

Що за дивна сила? Віт опускається на трохи прим’яту траву, де вона вчора сиділа, стискує у долоні талісман, який вона, не роздумуючи, зняла із себе, щоб захистити незнайомця. Теплий камінь лоскоче груди, здається, що він – живий, немов друге серце. Хоч би він підказав, де шукати сновиду, що заполонила думки. Молодь на районі Віт знає, хоч не усіх по іменам, та обличчя одні й ті самі зустрічаються на вулицях, у нічних клубах, кав’ярнях. Чужа вона, не їхня. Звідки взялася? Розмірковуючи, Віт відкидається назад, на траву, довго лежить, крізь заплющені повіки намагаючись розгледіти сонце, потім встає та повертається у місто, блукає вулицями і вуличками, заглядає у вікна магазинів та кав’ярень. Де ти, Настусе? Де ти, янголе з дитячими очима? Та не видно ніде легкого силуету, ніби повернувся янгол на небо, виповнивши свою місію.

Коли ніч накрила місто своїми важкими темними грудьми, Віт знов пішов на пагорб до Дніпра. Спало на думку, що Настуся може й цю ніч гуляти сновидою, бо он який Місяць повний та гарний, милується, мов один він на небі, споглядає униз, на сонне місто, виглядає своїх адептів.

Сів на знайоме місце, обхопив коліна руками, узяв до рота тоненьку стеблинку, як у дитинстві. Споглядає протилежний берег, безліч вогнів, за кожним з яких – своє життя. Долоня  мимоволі стискає кулон, що нагадує: вона – не примара і не вигадка хворої свідомості, вона – жива і турботлива, ніжна і вразлива. Чом вона казала, що негарна, що не буде в неї ні коханого чоловіка, ні жіночого щастя, ні дітей? Того шраму Віт майже і не бачив, бо перед очима вона – мов янгол білокрилий, місячна пані. Він би для неї усе зробив, пластична хірургія зараз на висоті, схоче – він у батьків позичить на операцію, а якщо не дадуть, перейде на заочне навчання і сам заробить. Якщо це для неї важливе, бо він бачить тільки її красу та серце небайдуже.

Хоч – не хоч, а очі починають злипатися, та дивний шепіт швидко повертає до дійсності. Що воно? Навколо нікого, та тільки заплющуєш очі, як чується:

«Допоможи… Допоможи… Допоможи…»

А відкриває очі – тиша довкола, тільки цвіркуни виспівують свої заспокійливі пісні.

Віт знов закриває очі – і бачить кількох людей. Поважні, міцні чоловіки із світлими бородами… Гарні, спокійні жінки… В очах – тисячолітня мудрість, дивляться, мов діди на немовля, та без зла, навпроти, із сподіванням, із надією.

«Погано їй, - промовляє один з чоловіків. – Дуже погано… Поверни талісман, він допоможе, вбереже…»

«Погано їй…» - вторять інші.

«Зараз йди… Негайно…. – вимогливий голос жінки із вигадливим плетіння золотих кіс на голові. – Поспішай!..»

Віт підхоплюється, трясе головою. Дивні видіння… Та має вірити, вірити тим кремезним чоловікам і струнким жінкам, які ніби нависають над ним, які говорять про ту, що оселилася в його серці. Їй погано, бо вона віддала свій талісман незнайомцю, а тепер і сама потребує допомоги. Та Віт на усе згоден, тільки як її знайти? Де шукати?

Камінь на грудях немов пульсує і кличе в дорогу. Треба йти… Бігти… Чом не взяв сьогодні машину? Здавалося, що, бродячи вулицями, він швидше може зустріти тендітну дівчину, яка врятувала його життя. А тепер? Куди бігти? Що ж, ви, таємничі радники, мовчите? Підкажіть!

Тільки-но вискочив на асфальт, як подих вітру здійняв купу пилу та сміття, кинув прямо в обличчя. Поминаючи усіх чортів, Віт зняв з лиця шмат газети, погляд зупинився на фотографії. Спотикаючись, Віт підбіг ближче до ліхтаря, щоб прочитати заголовок: «Мобільне містечко прийняло перших переселенців». І на фото – мобільне містечко… Так, це воно!

Віт знав, де будували притулок для тих, хто тікає від війни до мирного життя. Усі знали. Раніш там був великий пустир, потім закипіло будівництво. Саме там треба шукати Настусю, одразу було видно, що вона не така, як місцеві дівчата, вона інша, в її очах оселилися і біль, і туга, і надія…

Не зволікаючи, Віт кинувся нічними вулицями до містечка для переселенців. Сам не пам’ятає, як добіг. Переліз через огорожу. Завмер, спантеличений. Як же далі шукати Настю? Стукати у кожен будиночок? Ніч надворі, люди сплять… Що ж робити?