Настуся

Ранок зацікавлено заглядав у віконечко, а Настуся не могла навіть зрозуміти, спала чи не спала. Мамка так і задрімала сидячи коло доньки, не бажаючи більше залишали свою кровиночку наодинці з Місяцем, який, мов впертий коханець, вигукав таки свою наречену на пізню зустріч, бо чом вона стільки років від нього ховалася? Яночка теж ще мирно сопіла у дві дірочки на ліжку навпроти. А Настя думала. Що ж таке трапилось з нею? Як таке може бути, що вона нічого не пам’ятає? Ні як залишила домівку, ні як темними вулицями у самій сорочечці дійшла до Дніпра, ні як опинилася у обіймах того юнака, що хотів накласти на себе руки. Чи й не було цього? Може, то все вигадки повного Місяця? Тепер і зрозуміти важко.

Настя  торкнулася долонею місця між грудями, де звично висів бабусин кулон, та не відчула нічого. Немає талісману. Загубила, коли йшла місячною доріжкою за своїми снами? Чи віддала тому юнаку? Отже, був він, чорноокий красень, був! Не наснився, не привидівся! Хотів піти у чорну воду ночі за своєю коханою, яку згубив, хоч і ненавмисне. І Настя намагалася зупинити його, перевести думки із смерті на життя, на майбутнє, зглянутись на людей, світи яких будуть зруйновані його безглуздим вчинком. Вона так і сказала на прощання: «Не руш світи». І наділа на шию йому свій талісман, бо йому він зараз потрібніший, він юнака вбереже, напевно. А сама залишилася беззахисною. Мама сказала, що ще малою вона була сновидою, бабуся жаліла, що раніше не передала їй місячний талісман, бо зрозуміло було, що душа її тонка і чутлива, мов поранена пташка. Як тепер без звичного захисту? Невже щоночі Місяць гукатиме її на побачення й блукатиме вона примарними стежками, доки не згине десь у пітьмі? Ні, однак, не жаліє Настя, що віддала талісман. Так треба було. Так правильно. А вона переживе, вже не мале дитинча, Місяць підніматиме її лише, коли набереться достатньо сили, буде у повні, а це десь три ночі, тоді почне слабнути. Та й є засоби, щоб  сновида прокинулась, хоча б і мокра ганчірка біля ліжка, як робили батьки у її дитинстві.

Настуся прислухалась до відчуттів. Холодно між грудями, немає місячного каменю. Та не відчуває вона провини. Все зробила, як треба. Головне, щоб талісман юнакові допоміг, вивів його з безодні. А, може, то й не юнак був, а вищі сили перевіряли саму Настусю? Чи зглянеться на чужу біду, чи віддасть те, що й самій важливе, потрібне? Віддала, й не жаліє про скоєне. Хай буде так.

Ворухнулася мамка, відкрила сірі очі.

- Вже не спиш, Настусе?

- Ні.

- Чи й не спала?

- Сама не знаю.

- Донечко, скажи мені, де талісман бабусин? Він скільки років беріг тебе. Ти загубити його не могла!

- Чом не могла?

- Бабуся казала, що його можна тільки з доброї волі з себе зняти та комусь віддати. Не можна його загубити.

Настуся промовчала.

- Скажи, донечко, кому віддала? Ми попрохаємо повернути, бо без нього ж ніяк тобі! Не бійся, ми тій людині дорогу прикрасу купимо, золоту, хай тільки талісман поверне.

- Ні.

- Що, ні?

- Нікому не віддавала. Загубила коло Дніпра, - незвично казати матері неправду, та хіба можна пояснити, що віддала найдорожчу річ людині, навіть імені якої не знає.

Мати тільки губи піджала. Не вірить, і правильно робить.

- Встаємо, мамочко! Час підніматися, бо однаково вже не заснути.

День пройшов у клопотах. Треба було й туди, й сюди, усюди зареєструватися, стати на облік. Та цим, в основному, батьки займалися. Настя лише з’їздила з ними до біржі. Треба за щось жити, треба працевлаштовуватись на новому місці. Повезла документи, що вивчилась на бібліотекаря. Коли вступала на навчання, мріяла, що повернеться до рідного села і працюватиме. Не в шкільній бібліотеці, де лякала б своїм виглядом дітвору, ні. У сільській. Туди людей небагато ходить, та й люди, які багато читають, більш людяніші, швидше розуміють чуже горе. А головне, що могла б вона свій робочий день проводити в оточенні своїх найвірніших друзів, які ніколи не насміються і не зрадять. В оточенні книжок. Вона вже уявляла високі, аж до стелі, полиці, старі, трохи вкриті пилом, томи. Так, це те життя, яким би вона хотіла жити. Якщо їй не дана можливість повноцінно жити серед людей, вона житиме серед книг. Їй й місце притримували у рідному селі, старенька бібліотекарка згодилась поробити ще пару років, доки Настя вивчиться, щоб не прислали нового спеціаліста.

Але тепер Настя була у розпачі. Все минуле життя розсипалось, зачеплене війною, мов картковий будиночок. А в цьому, новому, для неї може й не знайтися місця. Вже не доводиться вибирати, в шкільній працювати чи у сільській бібліотеці. На сьогодні вакансій не знайшлося ніяких. Сказали, чекати. Можливо, десь, колись… Або вибирай з того, що є. А куди ще вона може піти, щоб не псувати людям настрій своїм обличчям? Та кудись треба йти, щоб не бути дома тягарем. Гроші ж треба заробляти, у сім’ї ще троє школярів. Богданчика чекає випускний клас…

З різко впавшим настроєм Настуся залишила біржу. Додому повертатися не хотілося, вирішила знов піти до Дніпра.

На пагорбі цього разу нікого не було. Тиша і спокій, так, як і хотілося. Та не було вже бажаного спокою. Думки раз за разом поверталися до учорашньої зустрічі. Вона навіть роздивилася те місце, де вчора сидів юнак. Трави прим’яті, отже, не марево, все було насправді. Де ж він зараз, цей вродливий молодик з понівеченою душею? Як воно буває… У когось понівечене обличчя, у когось – душа. Чи допоможе йому вирватись із обіймів вини місячний талісман? Настя провела долонею по місцю, де сидів учора юнак, мов перевіряючи, чи не кинув від подарунок. Та ні, кулону не було. Що ж, хай буде щасливим. З його вродою дівчат шукати не треба, самі чіпляються, мабуть. Тож хай вибере собі розумну і розуміючу, щоб могла і підтримати, і витягти з дурних думок. Та ще б їм діток купку. Ну, хоч двійко…