- Чи не підкажете, як вийти до Дніпра?
- Що? – погляд дядька поповз по обличчю Настусі і зупинився на широкому рубці, він скривився, навіть не помічаючи цього.
Ну, ось. Знов те саме. Навмисне ж звернулась до немолодого вже чоловіка, який повинен був би хоч трохи бути тактовним.
Дівчина звикла, що люди завжди розглядають її обличчя, спотворене старим шрамом. Рубець починався на вилиці і тягнувся до скроні, підтягаючи за собою брову і око. Настуся намагалася, наскільки це можливо, прикривати свою потворність, зачісуючи на бік волосся, та зараз пустотливий вітерець відкривав її повністю. А кому подобається, коли на тебе дивляться з огидою. Ще гірше, якщо починають жаліти і розпитувати. Хіба будеш кожному розповідати, що ти – саме та дівчинка, про яку тринадцять років тому писали усі газети. Маленька героїня, яка витягла з палаючого будинку двох молодших братів і сестричку. Так, Настусі було тоді шість рочків, першокласниця. Хто винен, що у школі і дитячому садку оголосили карантин? Хто винен, що батько був на заробітках, а мамка пішла до магазину по хліб та молоко? В той нещасний день Настуся за столом старанно виписувала свої перші літери, бо ще коряві вони виходили, не такі, як треба. Мирно потріскувала піч, та у хаті завжди було прохолодно, бо зайвих грошей у сім’ї, де четверо малюків, не було. Чотирирічний Богдан і дворічка Яночка вирішили зігріти на печі своїх улюбленців, зайчика, ведмедика, ляльок. Коли Настуся відчула біду, вогонь вже перекинувся за купку дрів, що лежали неподалік і швидко мандрував кімнатою. Але дівчинка не розгубилася, вона ж бо доросла, школярка вже. Знала, що мамка, коли йде, замикає хату на замок. Тож звеліла переляканому Богданчику взяти Яночку за ручку і вести до спальні, а сама ухопила лялечку, що сопіла собі у колисці, тримісячного Павлика. Вікно вибила стільцем, поки витягала по одному малих, порізалась о гострі краї скла. Зате діти цілі, тільки Богдан трохи попік пальчики.
Сама себе Настуся героїнею не вважала. А як можна було вчинити по-іншому? Навіть, якщо б знала, що загубить у цій пожежі вроду, однаково б рятувала братиків і сестру. Вони ж рідні, вони теж ніколи її не покинуть. І хоч не мала через свою ваду купи друзів, цікавого насиченого життя та кохання, та є любляча міцна родина, цього й досить. Вона подорослішала, вже дев’ятнадцять, майже, двадцять, і вибила з голови романтичні дівчачі мрії. Що ж, не буде в неї такого, не усім же дано. Зате буде колись купа племінників та племінниць, яким вона стане доброю тітонькою. Змирилася.
- То скажете чи ні?
Дядько ткнув пальцем убік і швидко побіг своєю дорогою, а Настуся з Яночкою за руку продовжили подорож.
Незабаром дівчатка вийшли до Дніпра і зупинилися, затамувавши подих. Яка ж бо краса!.. Могутня давня ріка несла свої темні води, жила своїм життям, що їй до людей, цих мурашок, що блукають берегами. А Настуся вдихала п’янке гаряче повітря, наповнене різноманітними запахами. Воно пахло близькою водою і прим’ятими травами, чабрецем, полином і ще чимось невловимим. Мабуть, свободою. Тут можна було не боятися наступити на міну, не треба було ховатися у підвалі, перечікуючи обстріли. Тут можна було просто жити…
Сім’ї Настусі поталанило залишити сіру зону, їм волонтери допомогли виїхати, привезли до побудованого для переселенців містечка, що якось втулилося серед справжнього міста. Таке незвичне це модульне містечко, неначе виставили рядками картонні коробки. Дахи пласкі, ніби у вагончиках. Та є електрика, вода, опалення, навіть інтернет. Головне – є дах над головою, А над дахом – мирне небо, де не стріляють.
Велика хата, господарські будівлі, садок… Про все це треба забути. Що ж, кожен щось втрачає, добре, що не життя.
- То що, йдемо далі? – Яринка аж підстрибує на місці.
Такі вони й є, п’ятнадцятирічні, хочеться бігти, рухатись, щось робити. Вона ще не вміє слухати тишу, ще не може споглядати вічність…
- Так, трохи пройдемось – і додому. Бо ще в розшук подадуть батьки…
Дівчатка спустилися до самої води, прогулялись берегом, знайшли неймовірний пагорбок, на шовковій травичці можна було сидіти усе життя, спостерігаючи за майорінням сонячних зайчиків у хвилях, за легкими хмарками, що під подихом вітру складалися то у повітряні палаци, то у небесні сади, слухати бурмотіння старого Дніпра…
«Прийду сюди увечері, - вирішила Настуся, - сяду на пагорбку, одна однісінька, і увесь світ буде мій».
А зараз час вертатися, поки Яночка не замурзалась після сауни.
Вони приїхали до модульного містечка тільки сьогодні. І не тільки вони. У поїзді було декілька сімей. З їхнього селища тільки дві, інших вона не знала. Своє нове житло навіть розглянути не вдалось. Тільки кинули сумки й валізи, мама сказала, що недобре старі біди перетягати на нове місце, тож перш за все, усі йдуть до сауни. А, виходячи з того, що сауни були невеликі, але їх було декілька, як їм сказали, вирішили розділитись. Молоді хлопці окремо, дівчата окремо, а дорослі із малюками, в кого є, разом пішли до іншої сауни. Тож Настя разом з сестрою опинилися в компанії з десятка сорок, у яких роти не закривалися. Дорослі, мабуть, вигадали це, щоб молодь потоваришувала. Та у Насті і вдома друзів, практично, не було. Її не цькували, але цуралися. Товаришувала вона лиш з однією дівчинкою, у якої батьки пиячили. Її теж не любили, тож і тягнулись одна до одної дві самотні душі. Та Ліза залишилася у сірій зоні, можливо, ніколи й не доведеться зустрітися, бо не було у бідної дівчини ні ноутбуку, ні, навіть, телефону, усе пропивали батьки.
#2753 в Любовні романи
#629 в Короткий любовний роман
#292 в Молодіжна проза
неочікуване кохання, містична прикраса, викрадення та геройський вчинок
Відредаговано: 25.06.2021