Глава 7.

Зі мною не розмовляли три дні. Зовсім. На мої прохання чи слова, Лінара відповідала жестами: киваючи головою, або заперечно нею хитаючи. А якщо хотіла донести до мене якусь інформацію, то це робила через Корін. Служниця сильно соромилась під час розмов зі мною, іноді забувала, що хотіла сказати. Лінару це тішило, вона завжди дуже уважно спостерігала за нашими діалогами, старанно намагаючись приховати посмішку.

Це тривало, поки не відбулася одна подія, яка повернула все на колишні місця. Передувало цьому повідомлення Станіса Талеона про те, що сьогодні ввечері у нього відбудеться зустріч із колегою, який разом із ним перебуває в королівській раді. На честь цієї події організовується вечеря, на якій Лінара має бути присутньою разом зі мною.

Після обіду в кімнаті почався майже такий самий переполох, як і перед приїздом Ітана, з однією поправкою - Лінара менше переживала. Перебираючи сукні у шафі, Корін випадково зачепила наші "мечі", вони вивалилися на підлогу, сильно налякавши дівчину. Вона відскочила вбік, прикриваючись сукнею від небаченої небезпеки. Лінара теж коротко скрикнула від несподіванки. Я ж не ворухнувся. Спокійно стояв біля вікна, спостерігаючи за птахами в саду. З пам'яті ще не встигло вивітритися знання про прихований у шафі "скарб", для мене було цілком очікувано, що він може будь-якої миті звідти вивалитися. Ліна навмисне недбало, ногами, закинула  знахідки під ліжко. Тільки ось, цілком зрозуміле сумне зітхання, видало її справжні почуття. 

Леді Лінара Талеон до вечері обрала темно зелену оксамитову сукню, що ідеально підходила для серйозної вечері. Шию прикрасила золотим ланцюжком з блискучим смарагдом. Волосся залишила розпущеним, тільки передні пасма Корін запалила у косички, сколовши їх на потилиці срібною заколкою, у вигляді квітки. Така зачіска Лінарі дуже личила. Перебувати поруч із леді було неймовірно приємно, вдихати ніжний фіалковий аромат її парфумів і ловити захоплені погляди гостей.

На цей раз Лінара не просила мене чепуритися, я сам вирішив змінити повсякденне сіре вбрання, на більш офіційний чорний костюм. Почистив чоботи, та натер шкіряні захисні наручні та ремені для зброї. Причесався та поголився. 

У вітальні на нас чекав лорд Станіс Талеон, незмінні Фальк і Рендел, а також двоє незнайомих чоловіків. Перший виглядав років на тридцять п'ять, був високий і чудово складний, з чорним довгим волоссям, зібраним у хвіст на потилиці. Одягнений він був у короткий камзол за лицарською модою, але, зрозуміло, без герба. На витягнутому, овальному обличчі грала гордовита посмішка. Очі, кольору стиглого каштана, безцеремонно оглядали фігуру дівчини.

Другий був немолодий, але міцний чоловік у дуже скромному вовняному одязі. Волосся його повністю посивіло, але залишилося густим. На відміну від інших, його погляд був спрямований на мене. Його антрацитові очі, що дивилися з-під чорних вій, здавалося, пронизували до кісток. По спині пробіг холодок. Дивно, але мені раптом дуже захотілося забратися звідси, і якнайдалі. Хвала Темряві, Станіс Талеон відвернув сивого від мене, починаючи церемонію знайомства.

- Як ви, мабуть, уже здогадалися, ця юна леді, моя дочка, Лінара. 

Гості по черзі поцілували подану леді ручку. Станіс витримав належну паузу, потім продовжив: 

- Молода людина поруч із нею – Роні.

Ми обмінялися скромними поклонами. Далі лорд вказав на високого чоловіка. 

- А тепер представлю вам мого колегу, члена королівської ради, лорда Оіна Картауда. Поруч, його вірний друг і радник, - Станіс показав на сивого, - Демовент.

Цікаво, що володар пронизливого погляду не лорд і без родового імені. Що ж він за особистість така?

Настав час сісти за стіл. Почесне місце на чолі столу, як завжди, зайняв Станіс Талеон, по обидва його боки розташувалися охоронці. Я з Лінарою сів праворуч господаря замку, гості – ліворуч. Примітно, що Демовент сів навпроти мене. Добре хоч дивитися так уважно перестав.

Станіс підняв кубок з вином, запрошуючи гостей зробити те саме, а також братися до їжі. Стіл як завжди був багато накритий: всіляке м'ясо, риба, овочі, випічка… їж, скільки влізе. Лорди цим і займалися. Лінара скромно колупала виделкою яловичу вирізку. А ось я, брати-близнюки, і Демовент не їли зовсім. Тільки поклали щось у тарілку для пристойності. Час від часу, Фальк і Рендел окидали поглядом кімнату, (втім, як і я) а коли їх погляд падав на сивого чоловіка, він явно ставав стурбованим, і вони намагалися якнайшвидше відвести очі. Невже цей загадковий Демовент їм теж не до вподоби. Жаль, немає можливості перекинутися з ними кількома словами. Навіть поглядом і жестом не вдасться подати сигнал, бо сивий теж на нас поглядав. Вгамувавши голод, лорди почали розмову. 

- Станісе, - звернувся Оін до лорда Талеона, - чув останні плітки, про витівника Брігса? 

Станіс відставив порожній кубок, у який слуга одразу підлив вина. 

- Невже повернувся? – захопився лорд.

– Повернувся. Два роки ніхто про нього нічого не чув, а тут з'явився. На додачу стільки небилиць привіз із собою. Говорить, що відкрив нові землі. Клянеться, що звірі там дивні мешкають. На кшталт нашого коня, тільки з тонкими довгими ногами та довгими шиями, вдвічі вище за будинки. В інших замість носа стирчить хвіст. А люди там відсталі, скачуть по деревах і мають хвости! 

Лорди дружно засміялися. 

- Що ж вони пили у своїх мандрівках чи їм сонце напекло? – відсміявшись, спитав Талеон.