РОЗДІЛ 20. НА ДОПИТІ У СТАРШОГО ОПЕРУПОВНОВАЖЕНОГО ПАНЕНКА

Старший оперуповноважений Паненко уважно вислухав останню доповідь капітана Тенчука, однак мав свою думку на рахунок всього почутого. Він взяв на замітку отриману від поліцейського помічника інформацію, але сприйняв її вельми критично й недовірливо. Навіть маючи гарантоване алібі Ірина Павліашвілі, як і її чоловік, все ж залишалися головними підозрюваними у справі. Ця сімейна парочка вже якось обманула правоохоронні органи, мала певний досвід в покритті злочинів одне одного, тож могла спокійнісінько ще раз повторити цей «фокус». А щодо мотивів, то ревнощі достатньо серйозна підстава втратити контроль над собою, особливо коли в твоїх жилах вирує гаряча кавказька кров, а молода легковажна дружина крутить шури-мури направо і наліво.

Саме щоб перевірити цю свою гіпотезу слідчий ДБР і викликав на допит відразу обидвох Павліашвілі. Правда підозрювана пара вела себе так спокійно і врівноважено наче нічого особливого й не трапилося, і цією самовпевненою поведінкою неабияк дратувала Валерія Миколайовича. Та в чоловіка ще було сподівання на один вагомий козир, тож він не надто поспішав у цій розмові. Заклопотано перебираючи папери на робочому столі Паненко прагнув цієї тривалою паузою вивести подружжя з рівноваги. Першим не витримав Омар Рафаїлович.

– Довго ви ще будете нас тут без всякого толку затримувати? – сердито поцікавився чоловік.

– А ви кудись поспішаєте? – невинно запитав старший оперуповноважений, на мить відірвавшись від перегляду документів.

– Звісно ж що поспішаю, – роздратовано буркнув Павліашвілі. – Я все таки надзвичайно зайнята людина з чималими невідкладними обов’язками. Та й у Ірини є свої бізнесові та особисті справи заплановані на сьогодні.

– Так, так. Знаю що ви неймовірно заклопотаний працівник, – іронічно промовив Паненко, і кинувши допитливий погляд на мовчазну білявку раптом запитав. – Як довго ви були коханкою вбитого Шпаченка?

– Що ви собі дозволяєте? – тонким фальцетом почав протестувати Павліашвілі, та дружина зупинила його на півслові:

– Омар, припини, не грай комедії. Шила в мішку не приховаєш, і так вже багато хто знає що у мене з Михайлом був любовний роман.

Потім з викликом глянувши на слідчого відповіла:

– Та напевне десь з півроку. А що таке?

– Ваш чоловік знав про цей інтимний зв'язок?

– Ну якщо не знав, то мабуть точно здогадувався, – аморальності і цинізму ефектної блондинки не було меж. – А що? У нас вільні стосунки. Він не забороняє мені шукати задоволення на стороні, я не перешкоджаю його любовним походенькам. Ми сучасні люди і давно вже відмовилися від стародавніх стереотипів подружньої вірності. Тому якщо думаєте, що мій чоловік вбив мого коханця через дурнуваті ревнощі, то глибоко помиляєтеся.

– А то правда, що одна з ваших сільських родичок потомственна відьма?

Цим несподіваним запитанням Паненко здається вибив розкуту нахабну білявку з рівноваги. Вогники здивування і настороженості яскравими вуглинками заблищали в очах жінки.

– Так, – промовила Ірина й відразу перепитала. – А яке це має відношення до цієї справи? У мене дійсно є стара тітка, яка давно вже несповна розуму і вважає себе відьмою, та я з нею не бачилася і не спілкувалася хто знає стільки часу.

– Ну ваші слова ми звісно перевіримо, – запевнив допитувану старший оперуповноважений. – А нашої справи цей факт стосуються прямо і безпосередньо. Нам відомо, що окрім всього іншого, ви ще й були коханкою вбитого Олега Скляра. Вас впізнав консьєрж будинку де мешкав загиблий. І найцікавіше бідолашний чоловік був отруєний отрутою органічного походження. Таким собі відьмацьким зіллям, яке ви могли отримати від своєї родички.

– Що ви собі дозволяєте такими інсинуаціями? – знову тонким фальцетом почав протестувати Павліашвілі, однак дружина цього разу не стала його зупиняти.

– Замовкніть, – різко гаркнув Паненко. – Ви у цих вбивствах так «замазані», що хоч зараз відправляй обидвох у буцегарню. З якої сторони не глянь а мотивів, а тим паче можливостей, для душогубства хоч відбавляй.

Павліашвілі ошелешений почутим втратив дар мови, а його дружин хоч спробувала щось було сказати так її перебив дзвінок мобільного слідчого. Прийнявши виклик старший оперуповноважений якусь хвильку уважно слухав, потім розплився у радісній посмішці і вдоволено зиркнув на допитуваних. Вони інтуїтивно відчувши загрозу враз затаїлися.

– Ну що, шановні? – в’їдливий переможний голос старшого оперуповноваженого гучно розносився по кабінеті мов перший грім березневою дниною. – Будемо зізнаватися, чи продовжимо віднікуватися?

– Ви про що? – недоладно пробелькотів Павліашвілі.

– Щойно у вашому помешканні закінчився санкціонований суддею обшук. Знайдено пістолет ТТ і якийсь наркотичний препарат. Чогось у мене не викликає сумнівів у тому, що балістики підтвердять, саме з цієї зброї застрелили Михайла Шпаченка, а криміналісти напевне ж доведуть спорідненість вашого зілля і трунку яким отруїли Олега Скляра. Може врешті-решт настав час для щиросердного зізнання, чи будем й надалі від всього відпиратися?

В кабінеті старшого оперуповноваженого запанувала могильна тиша.