РОЗДІЛ 9. НЕЛЕГКА РОЛЬ ЛОВЕЛАСА

Після проходження всього комплексу процедур в салоні краси, капітан Тенчук вирішив взятися за своє головне завдання, задля якого він власне й завітав у цей заклад. Побіжне знайомство з власницею «Barbie & Ken» хоча вже відбулася, однак потребувала більш активнішого продовження. Взявши до уваги почуту від ображеної працівниці інформацію поліцейський нашвидкуруч склав більш-менш реалістичну лінію своєї подальшої поведінки з цією неоднозначною жінкою.

Побачивши ще раз поліцейського Ірина Павліашвілі здивовано запитала:

– Щось не так, пане поліцейський? Мої працівники чимось не вгодили вашим смакам?

– Та ні, все чудово, – заспокоїв симпатичну білявку чоловік. – Я до з зовсім іншою метою. Хочу побалакати з вами про нашого спільного друга.

– То якого? – неабияк здивувалася жінка.           

– Покійного Михайла Степановича Шпаченка, земля йому пухом.

– Ви знали Михайла Степановича? – вражено вигукнула Ірина Павліашвілі. – Він ніколи про вас не згадував.

– Ми давні армійські друзі, разом в юності служили в одній бригаді морської піхоти.

Тут капітан трохи злукавив, адже він ніколи не проходив службу у морській піхоті, але з досьє на загиблого бізнесмена, знав що той колись таки був морським піхотинцем. Володимир Ярославович цілком справедливо припустив, що жінці навряд чи відомі всі товариші по службі застреленого коханця, тож впевнено продовжував своє дальше:

– Життя склалося так, що зустрічалися ми нечасто, але продовжували підтримувати зв'язок. Востаннє коли бачилися то він багато розповідав про вас.

– І що Михайло Степанович розказував вам про мене? – насторожилася білявка.

Поліцейський мило всміхнувся у відповідь, без запрошення зручно вмостився у кріслі і тільки тоді промовив:

– Ми насправді були хорошими приятелями, і Михайло знав що може мені довіряти сповна. Так от, він зізнався, що ви тепер надзвичайно важливі і дорогі для нього. А ще попрохав на випадок чого захистити вас і вберегти від можливих неприємностей.

– А з чого така довіра і від чого мене захищати? – очі жінки спалахнули неприхованою підозрою.

– Справа в тому що під час служби в армії трапився один прикрий інцидент у якому Михайло фактично врятував мені життя. Після цього ми й стали своєрідними братами по крові. Вже згодом, у цивільному житті, я неодноразово допомагав другові залагоджувати всілякі його дріб’язкові неприємності. Звісно все це було негласного, теми нашої розмови абсолютно не стосується, тож відразу перейду до головного. Кілька днів тому Шпаченко подзвонив мені, був чимось надзвичайно стривожений, хоча чим саме так мені і не сказав. Лиш зізнався, що боїться за своє життя і попрохав на випадок якщо з ним щось трапиться я захистив вас. Я в боргу перед загиблим другом, тож і навідався сюди щоб більш-менш прояснити всю ситуацію.

Ірина Павліашвілі певний час уважно і недовірливо розглядала Танчука, а потім вочевидь поборовши свої сумніви промовила:

– Гаразд, поговоримо, але не тут. Давайте продовжимо нашу бесіду в якомусь затишному ресторанчику.

Капітану не залишалося нічого іншого як дати свою згоду. А вже наступного ранку він сидів в уже знайомій піцерії і звітував про проведену розмову зі старшим оперуповноваженим ДБР. Проковтнувши черговий кусень піци Паненко поцікавився:

– То кажете, Володимире Ярославовичу, Павліашвілі повірила вашій легенді? І що вона ще розповіла вам у ресторані?

– Та лише підтвердила те про що ми й так вже знали, або здогадувалися. Вони насправді вже більше року як потаємні коханці. Які в нього проблеми вона поняття не має, і як мені була щиро здивована, що покійник прохав мене про її захист.

– То, може все таки це її чоловік, в поривах ревнощів і пристрілив Шпаченко? – з надією запитав старший оперуповноважений.

– Не думаю, – відповів Тенчук сьорбаючи духмяний квітковий чай. – Інтуїція мені підказує, що вбитий був не єдиним коханцем у Павліашвілі. Та й старий професор не настільки дурний, щоб не розуміти, що так чи інакше все виясниться і він буде першим підозрюваним.

– Тільки інтуїція підказує? – лукаво підморгнув капітанові Паненко.

Тенчук змовчав на цей кпин, бо й насправді дещо з того, що трапилося вчора ввечері, опустив у своїй розповіді старшому оперуповноваженому. В ресторані він з Іриною Станіславівною засиділися ледь не до опівночі. Спершу жінка старанно грала роль пригніченої жінки, що у траурі за передчасною загибеллю дорогого друга. Та кілька келихів шампанського швидко розв’язали їй язика, і білявка без особливого ніяковіння зізналася, що стосунки у них давно вже переросли звичайне приятельство.

Дальше – більше. Після кількох побрехеньок капітана про спільну службу з Шпаченко й вигадані неприємності які він, як поліцейський, залагоджував для будівельного магната, зваблива білявка остаточно повірила Тенчукові. Для неї він, в розмовах, якось непомітно став «дорогим Володею», а вона для нього «милою Іринкою». Закінчилося все це поїздкою на таксі в заміський маєток Павліашвілі, де вони на просторій постелі, що за своїми розмірами нагадувала аеропорт Бориспіль, цілу ніч віддалися у владу шаленій пристрасті і невгамовній спокусі.

Наслідки цього нерозважливого безумства ще й досі відлунювалися солодким щемом у м’язах і легким запамороченням в голові поліцейського. Єдине, що могло стати хоч якимось виправдуванням для вчинку капітана було те, що інтимна близькість з білявкою була потрібна для справи, а він, як давно розведений чоловік, мав вагомі причини не встояти перед чарами вродливої звабниці й піддатися її солодкій спокусі.