РОЗДІЛ 4. ФІНАНСОВІ ПРОБЛЕМИ КОМПАНІЇ

Власноручно займатися організацією похорону свого вбитого чоловіка Наталя Григорівні не стала. Жінці елементарно забракло духу. Та й для чого їй було цим перейматися, коли для таких справ існували відповідні похоронні бюро? Провівши в печальних роздумах безсонну ніч, вдова вранці подзвонила в одну з таких фірм, і віддала відповідні розпорядження. Потім вона відправилася в офіс де працювала головним бухгалтером. Там про фінансову кризу ще не було відомо, та Павліашвілі цілком слушно вирішив, що шила в мішку не втаїш і зібрав на нараду вище керівництво компанії.

Збори відбувалися в просторому конференц-залі. Першим взяв слово Омар Рафаїлович. Висловивши слова співчуття Наталі Григорівні він коротко описав скрутне становище, в якому опинилася фірма. На кілька хвилин в приміщенні запанувала гробова тиша. Потім подав голос технічний директор і за сумісництвом головний архітектор, молодий худорлявий чоловік на ім’я Данило.

– Як так могло статися? – коротко запитав він.

Відповіла йому Наталя:

– Справа в тому, що ми нещодавно отримали дозвіл від мерії на будівництво кількох елітних будинків у центрі міста. Для цього було відкрито спеціальний банківський рахунок. Хтось перевів на нього всі активи компанії, а потім вони невідомим чином зникли звідтам.

– Хто як це міг зробити? – сухо поцікавився Данило.

– Теоретично, – промовив Павліашвілі, – до цього рахунку мали доступ лише троє людей. Покійний Михайло Степанович, Наталія Григорівна і я. Наскільки мені відомо, гроші перевели за допомогою електронного коду. Як саме це трапилося зараз з’ясовує служба безпеки.

– І що тепер? – не вгамовувався технічний директор.

– Тепер ми фактично банкрути, – важко зітхнув Омар Рафаїлович, – і якщо не знайдемо найближчим часом достатньо великої суми грошей фірмі настане кінець.

– Може не будемо такими категоричними? – підключився до розмови юрист.

– Омар Рафаїлович має рацію, – підтримала Павліашвілі Наталя, – зараз ми винні не лише банкові за останній кредит, але і тим власникам ще не збудованих квартир, що вже внесли чималі кошти. Як тільки про критичний стан фірми стане відомо загальній громадськості, нам не позаздриш. Розпочнеться шалена буря в пресі, нами зацікавляться компетентні органи. Станемо черговою «будівельною» пірамідою.

– То що тепер будемо робити – поспитався Данило.

– Будемо радитися і шукати вихід зі скрути, – втомлено кинув Павліашвілі. – Для цього ми тут і зібралися. 

Виробнича нарада тривала ледь не до обіду. Проте незважаючи на численні пропозиції та ідеї якогось конкретного рішення прийняти не вдалося. Єдине на чому зійшлися, так це тримати все, що сталося в таємниці й чекати на результати перевірки служби безпеки. А до того часу робити вигляд наче нічого й не трапилося, та продовжувати виконання всіх укладених контрактів. Кілька тижнів затримки у розрахунках з постачальниками та невиплата зарплати власним працівникам можна було якось пережити.

Після закінченні наради, коли всі почали розходитися п своїх робочих місцях Павліашвілі стиха попрохав Наталю:

– Наталіє Григорівно, затримайтеся будь ласка на декілька хвилин. Маю вам ще дещо сказати.

Жінка зупинилася на півкркові і серце її стривожено тенькнуло в передчутті ще однієї неприємності.

– Щось ще трапилося? – занепокоєно запитала вона.

– Так, – коротко відповів Павліашвілі. Дочекавшись поки конференц-зал спустіє чоловік щільно причинив двері і тільки тоді продовжив: – Справа в тому, що у нас є ще одна проблема.

– Яка? – поцікавилася Наталя, відчуваючи як вогонь тривоги все жаркіше розгоряється у її свідомості.

– Вся справа в грошах котрі так несподівано й безслідно зникли. Частина з них була запозичена, так би мовити, неформально.

– Тобто? – спитала жінка уже здогадуючись про що йтиметься дальше. Як головний фінансист компанії вона не могла не знати про існування так званої чорної бухгалтерії. Це була нагальна необхідність для успішного ведення будь-якого бізнесу в цій країні. Приховування реальних прибутків від податкової, зарплати в конвертах для неофіційних робітників, хабарі чиновникам в мерії і всіляким контролюючим та перевіряючим органам, й багато чого іншого, про що не прийнято відкрито говорити. Без цього ніяк не можна обійтися в сьогочасній реальності. Була Наталя в курсі й того, що для деяких своїх будівельних проектів її чоловік брав нелегальні кредити, у людей котрі мали і великі гроші і чималий вплив у місті. Вочевидь і тепер не обійшлося без такого запозичення.

Наче прочитавши плин її думок Павліашвілі підтвердив здогад жінки:

– Михайло Степанович мав необережність взяти в борг чималеньку суму грошей у одного великого цабе. Не хочу називати його імені, та якщо компанія вчасно не поверне це запозичення до останньої копійки нам всім стане непереливки. Ця людина не любить жартувати і на випадок чогось панькатися з нами не буде.

– Сума велика? – тільки спромоглася промовити Наталя.

Омар Рафаїлович на клаптику паперу написав таке число від якого у жінки очі полізли на лоба.

– Скільки у нас часу на повернення боргу?

– Десь з місяць, може трохи більше, якщо вдасться домовитися. На довший термін відстрочки я б не розраховував.