ЧАСТИНА ДРУГА. В ЛАБЕТАХ ПРАВОСУДДЯ Розділ 1. НА ДОПИТІ В ОПЕРУПОВНОВАЖЕНОГО

Старший оперуповноважений в особливо важливих справах Другого оперативного відділу Державного бюро розслідування Валерій Миколайович Паненко був сьогодні не в гуморі. Роздратовано перебираючи на столі папери він, в душі, крив відбірним матом своє безпосереднє керівництво, яке терміново викликало його з такої довгоочікуваної відпустки й наказало взятися за чергове кримінальне розслідування. Наче не можна було доручити цю справу котромусь з працюючих співробітників бюро, або взагалі відкараскатися від неї, спихнути на плечі якомусь іншому правоохоронному органу столиці.    

Те що розслідування буде складним і безперспективним йому стало зрозуміло від самого початку. Убивство відомого столичного бізнесмена, власника крупної будівельної компанії, Михайла Степановича Шпаченко навряд чи вдасться об’єктивно дослідити. Як це нерідко трапляється, в такому гучному злочині, напевне так чи інакше будуть замішані впливові фігури, які просто не дадуть довести справу до логічного завершення. Не даремно ж сам директор бюро взяв цю справу під свій особистий контроль. Знає ж бо, тертий калач, що існує певна каста недоторканих, яких потрібно обминати десятою дорогою.

Та починати слідство все-таки було з чогось потрібно. І першої підозрюваною у Паненко стала дружина вбитого, Наталія Григорівна. Жінка сиділа перед оперуповноваженим і раз-у-раз схлипуючи чекала на його запитання. А запитань цих до неї у Паненко було чималенько. Тому вгамувавши своє невдоволення він ще раз пильно глянув на заплакану жінку й розпочав допит з традиційних запитань:

– Ваше прізвище, ім’я, та по-батькові?

– Шпаченко Наталія Григорівна.

– Дата народження й місце проживання?

Жінка відповіла тихим м’яким голосом й Паненко подумав, що не така вона вже простакувата як хоче себе показати. Інтуїція досвідченого «слідака» підказувала йому, що за невинною беззахисною зовнішністю зарюмсаної плакси ховається вольова, рішуча натура. Наче підтверджуючи дівоче прізвище Левко від жінки віяло чимось підступно-кошачим, непередбачуваним і загадковим. А великі зелені очі, пишне чорне волосся й граційні лінії постави лише підсилювали це враження у чоловіка.   

З такою треба бути пильним, – подумав Паненко, і щоб даремно не витрачати часу на формальності, які він і так знав, перейшов до головного.

– Де ви знаходилися останній тиждень? 

– Гостювала в батьків, у селі.

– Чому так раптово туди поїхали?

– Просто захотілося розвіятися, відпочити, відвідати рідних яких я так давно не бачила.

– А чого нікого про це не попередили? Чому ніхто не знав куди ви поїхали?

– Розумієте, – знову схлипнула жінка, – я трохи посперечалася зі своїм чоловіком й вирішила таким чином його покарати. Хотіла, щоб він трохи понервував, похвилювався за мене, відчув себе винним.

– І через це навіть виключили свій мобільний телефон?

– Не хотіла, щоб з роботи турбували.

Паненко насупився. Якщо вірити паперам, що лежали перед ним, Наталія Григорівна говорила правду. Місцевий дільничний інспектор документально підтверджував той факт, що вона майже весь тиждень знаходилася в селі. Проте все це виглядало якось надто незвично й підозріло. Мала бути якась дуже вагома причина, через яку ділова жінка стільки часу, по суті, переховувалася в богом забутому глухому селі. Можливо в цьому був ключ до розкриття цього злочину.    

– Які ж були причини вашої суперечки? – обережно поцікавився Паненко.

– Мені б не хотілося про них говорити. Це надто особисте. 

– А все таки? – наполягав слідчий.

Наталія Григорівна скоса зиркнула на Паненка і знехотя зізналася:

– В мене з’явилася підозра, що він мені зраджує.

– Тільки підозра?

Запанувала тривала мовчанка. Жінка витягла носовичок й почала витирати розмиту сльозами косметику на обличчі. Слідчий помітив як у неї знервоване трясуться руки. За своє життя Валерій Миколайович перебачив чимало осіб жіночої статті, проте таких, як Наталія Григорівна, зустрічав не часто. Незважаючи на мертв’яно-бліде обличчя, розкуйовджене волосся й заплакані очі вона мимоволі милувала його погляд. Навіть у такому жахливому горі, допитувана була прекрасною, величавою й до біса звабливою.

Магнетична дія жіночого шарму виявилася настільки сильною, що на якусь мить змогла навіть заполонити серце такого досвідченого й врівноваженого чоловіка як Валерій Миколайович. З чималим зусиллям прогнавши спокусливі думки оперуповноважений повторив своє запитання:

– То все таки, була подружня зрада чи ні?

– Так, – зізналася Наталія Григорівна.

– Звідки така упевненість?

– Я застала його на гарячому, в ліжку з іншою.

– Хто була ця жінка? – Паненко зрозумів, що здається знайшов той кінчик який допоможе розплутати цю непросту справу.

– Моя близька подруга. Ірина Павліашвілі, чорти б її взяли.

– Що було дальше?

– Ми сильно посварилися. Потім я кинула все й поїхала в село до батьків.

– На вашу думку хто міг бажати смерті вашого чоловіка? – різко змінив тему розмови оперуповноважений.