РОЗДІЛ 14. НОВІ ЗНАЙОМСТВА І НОВІ ВРАЖЕННЯ

Жінка тільки-ро розвернулася, щоб приєднатися до своїх матері і сестри, як чоловік раптом зупинив її.

– Зачекай, не йди, – хриплим голосом промовив Василь і кинув двом жінкам що зупинилися неподалік. – Ми ще трохи тут побалакаємо.

Лукаво зиркнувши на сестру Олеся взяла маму попід руки і продовжили свій шлях додому, а от Наталя з неприхованим подивом глянула на чоловіка. А той якось враз втративши нещодавню бундючність тихо запропонував:

– Може продовжимо цю розмову не тут, посеред дороги, а в мене вдома?

– Запрошуєш до себе в гості? – вражено перепитала жінка.

– Так, – коротко відповів Василь.

По дорозі вони ще заскочили у найближчий сільський магазинчик, де Наталя прикупила великий пакунок всіляких солодких гостинців і екзотичних заморських фруктів. Хоч чоловік і відмовляв її від такого «марнотратства», бо мовляв у них всього цього вдосталь, та вона все ж не зважила на його слова. Жінка розуміла, що має справити хороше враження на дітей Василя, а без щедрих приємних подарунків це буде не можливо. Зрештою їй якось і не пасувало іти в гості з порожніми руками.

Перше що приємно здивувало Наталю коли вона потрапила до Василя в гості, так це майже ідеальні чистота та порядок у його обійсті і хаті. Як для одинокого чоловіка з двома неповнолітніми дітьми це виглядало вражаючи. Її Михайло ніколи не відзначався особливою акуратністю. Незважаючи на всі свої старання вона так і не зуміла відучити його від нечепурності і повсякденного безладу. Навіть при щоденній допомозі найнятих прибиральниць у них в спальні інколи панував такий розгардіяш і гармидер, що було неприємно і лячно заходити в кімнату.

Сподобався жінці й доглянутий та охайний вигляд Василевих дітей. Хлопець на інвалідному візку, якого звали Руслан, своїми рисами обличчя був мало схожий на свого батька. Мав лише такі самі проникливі карі очі і приязний усміх. А от дівчинка на ймення Оксана була викапаною копією чоловіка. Навіть наперед не знаючи чия вона дитина, можна було без великих труднощів здогадатися про це за формою її вилиць, носика й губ. Ні додати, ні відняти, справжня татова доня.

Як і передбачала Наталя діти неабияк втішилися гостинцям, які вона принесла з собою. Хоча зовні намагалися не показувати своєї радості, однак по захопливому блиску їхніх очей, від вигляду чималого розміру пакета з різноманітними солодощами та численними фруктами, нескладно було здогадатися, що така кількість смаколиків у них на столі буває не часто. Слухаючи щирі слова вдячності жінка раптом відчула гострий жаль від того, що не має власних дітей. Її сімейне життя складалося так, що на них ніколи не було часу і, відверто кажучи, особливого бажання. Буденна робота, світські тусовки, елементарне небажання брати на плечі таку нелегку ношу позбавили її щастя материнства. Тепер же, після зради чоловіка, про таке й задумуватися не було ніякого сенсу.

Спровадивши задоволених дітлахів до іншої кімнати Василь швидко зготував дві філіжанки ароматної кави. Всівшись за стіл навпроти неї він стиха запитав:

– То що тебе цікавить з мого життя?

Наталя відсьорбнула трішки гарячого, терпкого напитку і зиркнувши чоловікові у вічі відповіла:

– А все що тільки вважаєш за потрібне розповісти. Як жив весь той час тут? Хто твоя дружина, як ви зустрілися і познайомилися? Як сталося нещастя з сином і який у нього конкретний діагноз? Питаюся про все це не зі звичної цікавості. Просто насправді дуже скучила за тобою і щиро хочу допомогти.

Тепер вже Василь зробив ковток кави, після чого важко зітхнувши сумно промовив:

– А що тобі розповідати? Життя у мене нічим особливим не примітне. Живу як і всі інші люди на селі. Якщо тобі цікаво, чи було мені важко після нашого розставання, то звісно ж було. Ти тоді багато значила для мене і звістка, про твої заручини і заміжжя стала для мене болючим ударом. Хоча я й до того відчував що між нами діється щось недобре, однак вперто плекав надію, що все налагодиться і ти будеш моєю.

Наша остання розмова, розставила всі крапки над «і» й змусила мене немало настраждатися. Щоб розвіяти душевну тугу й хоч якось забути про тебе почав їздити на кавалерку по сусіднім селам. В одному з віддалених хуторів нашого району й зустрів Олю. Дівчина вона була тиха, сором’язлива і зачепила моє серце своєю наївністю і щирістю. Ми почали зустрічатися і незабаром покохали одне одного. Звісно то було не той шквал емоцій і пристрасті, що відчував з тобою, однак навіть того тепла, ніжності і ласки, що вона нестримно мені дарувала, цілком вистачало щоб почувати себе любимим і щасливим.

Десь через рік, з часу нашого знайомства, ми побралися. Оля походила з багатодітної сім’ї, а я, як ти добре знаєш, у батьків був одинаком, тож питання де ми будемо мешкати після весілля навіть не виникало. Я привів додому молоду дружину, яка відразу стала хорошою невісткою, а після передчасної смерті тата і мами, зробилася повноправною господинею в хаті. Жили ми дружно, душа в душу, ніколи не сварилися і навіть майже й сперечалися. Я ходив на роботу, вона поралася дома по господарству й доглядала малих дітей. Ніщо не провіщало того лиха, що трапилося.

Біда прийшла понад три роки тому. Русланові захотілося вишеньок, от малий бешкетник без дозволу й поліз на дерево. В той день над селом пройшла сильна гроза, вишня була мокрою від дощу, син не втримався на слизькій гілці і впав на впав на землю. Дальше лікарня, тривала операція, нескінчені процедури після неї, і невтішний вирок лікарів – син приречений залишатися інвалідом. Правда було ще маленьке доповнення, мовляв якщо за чималі гроші зробити у спеціалізованій клініці повторну операцію, то є певні шанси, що дитина зможе стати на ноги.