РОЗДІЛ 11. НЕЗАБУТІ ПОЧУТТЯ

До зустрічі з Василем Наталя почала збиратися завчасно. Ще не встигли вечірні сутінки опуститися на землю, як жінка вже вдягнула свій улюблений шерстяний костюм синього кольору: піджак з глибоким декольте й коротку спідничку. У цьому одязі вона була схожою на волошку. До пишної зачіски зробленої в перукарні зауважень не було, зате над виглядом обличчя довелося трохи почаклувати різноманітним косметичним зіллям.

Всі ці тривалі чепуріння Наталки перед дзеркалом звісно ж були помічені її матір’ю, яка не забарилася з тривожним запитанням:

– Доню, ти кудись збираєшся? Вже від’їжджаєш від нас? Так скоро?

– Та ні мамцю, – заспокоїла її Наталя, – нікуди я від вас не від’їжджаю. Просто сьогодні в місті зустріла одну стару подругу, яка запросила мене до себе в гості. Ото маю зараз їхати. 

– Довго там не будь. Я буду хвилюватися.

– Добре матусю. До опівночі обов’язково повернуся.

Слухняно відповіла жінка і посміхнулася. Все було як і в роки її молодості, коли вона поспішала на побачення до Василя, а мама завше напучувала своїми турботливими настановами. Знову відчувши себе шістнадцятилітнім дівчиськом Наталя швидко вислизнула з хати на двір.

Осінь впевнено вступала в свої права. На вулиці мжичив дощик і було по-осінньому прохолодно. Кутаючись в плащ, Наталя поспішила до своєї машини.

Під’їхавши до садиби Василя жінка раптом з переляком подумала, що чоловік може і не вийти на зустріч. Що він забув про дану обіцянку. Що може й не матиме змоги приділити їй хоч дрібку свого часу. Він ж бо людина сімейна і має на своїй відповідальності малих дітей. Та Наталині острахи виявилися марними. Василь вже терпляче очікував її біля свої воріт. Зручно вмостившись на передньому сидінні поряд з нею він поцікавився:

– І куди ж ми поїдемо?

– Давай в місто, – запропонувала Наталя. – Я там сьогодні запримітила затишний ресторанчик. Повечеряємо, трохи поговоримо, згадаємо минуле.

– Гаразд, – на превелику радість жінки, відразу ж погодився Василь.

В ресторані Наталя замовила окрім легкої вечері пляшку дорогого вина. Та коли офіціант спробував налити виноградного напою в бокал Василя чоловік несподівано заперечив:

– Я не п’ю. Завтра зранку на роботу. Треба, щоб голова була світлою.

– Навіть за нашу зустріч через стільки часу символічно не пригубиш? – поспиталася жінка тим єлейно-солодкуватим тоном, що ніколи раніше не мав відмови у нього.

– Хіба, що за зустріч, трішки, – після недовгого вагання все ж погодився Василь.

– Тоді за сьогоднішнє побачення! – урочисто вимовила короткий тост Наталя.

Вони випили. Чоловік повільно поставив бокала на стіл. Пильно глянув її у вічі. Ледь чутно поспитався:

– Наталю, навіщо тобі все це?

– Що, навіщо? – спершу не зрозуміла запитання вона.

– Нащо я тобі здався?

Наталя надовго задумалася. А дійсно, навіщо? Для чого вона влаштувала цю вечерю й проголошує такі банальні тости? Що потрібно їй від цього чоловіка, з яким її давно вже нічого не зв’язує крім спогадів минулого? Навіщо вона ятрить собі і йому серце розмовами про почуття яких уже напевне ніколи не повернути? 

Так і не знайшовши відповіді на ці свої запитання жінка чесно зізналася:

– Погано мені, Васильку. Ой, як погано.

– Що трапилося? – поцікавився чоловік.

Наталя повільно витягла цигарку, закурила і ковтаючи сльози почала розповідати про своє життя. Наче на сповіді у священика вона відверто ділилася з Василем усім наболілим. Довіряла свої біди, переживання та розчарування. Розказувала про не надто веселі звороти своєї непростої долі. Жінка говорила й не могла наговоритися, навіть не звертаючи при цьому уваги на те, як же реагує на її гіркі зізнання Василь. В цю мить для Наталі важливішим було повідати йому все те, що накипіло у її зраненій зрадою чоловіка душі.       

А коли слів більше не залишилося Наталя наважилася глянути на Василя. Її колишній коханий сидів опустивши голову й нервово теребив край скатертини на столі. По поривчастому схвильованому диханню чоловіка й рясному бісеру поту на його зблідлому обличчі жінка зрозуміла, що зуміла своєю розповіддю зачепити його за живе. Обережно торкнувшись Василевої руки вона раптом запропонувала:

– Давай потанцюємо.

Василь здивовано зиркнув на неї і злегка кивнув головою на знак згоди. Вони протанцювали один танець, потім другий, третій… Кожен наступний танець наче віддаляв її від реальності все більше й більше повертаючи в минуле. Непомітно для себе вона перетворювалася зі зрілої досвідченої Наталі на наївну й довірливу Наталку. Ніжно пригортаючись до широких грудей чоловіка жінка немовби знову переживала всі ті почуття й емоції, що колись відчула на своєму випускному балі. Забуваючи про сьогодення вона все глибше й глибше занурювалася в спогади юності підсвідомо прагнучи їх повторення.

Десь близько півночі Василь був змушений приборкати невгамовну жагу до танців у Наталі. Красномовно глянувши на годинник чоловік рішуче промовив:

– Наталю, на сьогодні мабуть буде досить. Мені завтра зранку на роботу. Давай повернемося до дому.