РОЗДІЛ 8. МІСЯЧНЕ ТАНГО

Парубок і юнка протанцювали до глибокої ночі. А коли від утоми почали підкошуватися ноги Василь запропонував:

– Давай трохи перепочинимо і прогуляємось селом.

Наталя не мала нічого проти такої пропозиції і вони не поспішаючи вийшли з танцювальної зали. Надворі стояла погожа літня ніч. Було тепло й зоряно. Тихо шелестіли листям дерева в садках біля сільських садиб. За селом у полі весело сюркотали невгамовні цвіркуни. Десь зі сторони недалекої автостради почулося гудіння одинокої вантажівки.

Хлопець з дівчиною повільною ходою підійшли до високої тополі, розлога крона якої приховувала від стороннього ока великий чорний мотоцикл.

– Звідки він тут взявся? – здивовано запитала дівчина.

– В приятеля, на роботі, позичив, – відповів парубок і ошелешив її наступною пропозицією. – Покатаємося.

– Куди? Я ж сукню забрудню.

Василь весело всміхнувся і дістав з високої соковитої трави змотаний в клунок шмат мішковини. Швидко розгорнувши його хлопець спритно накинув полотнище на сидіння мотоцикла. Вийшло так ніби залізного мустанга зверху прикрили кінською попоною. Хвацько осідлавши мотоцикла й з півоберта завівши його двигуна, юнак кинув дівчині:

– Мила, не барися! Заскакуй до мене!

Спокуса була настільки великою, що Наталка відкинувши всякі вагання вмить приєдналася до свого коханого. Чмихнувши клубами їдкого диму механічний жеребець зірвався з місця. Міцно притискаючись до широкої спини хлопця юнка насолоджувалася швидкістю та гуркітливим гарчанням мотоцикла. Приємний вітер бадьорив розігріте танцями тіло й розвівав краї пишного плаття. Великі зірки й яскравий місяць лукаво підморгували дівчині з небес, немов знали щось таке, чого ще не знала вона.

Виїхавши за село Василь кілька хвилин мчав по пустинній автостраді. Потім звернув на вибоїсту польову дорогу. Спершу Наталя ніяк не могла збагнути мету їхньої нічної мандрівки, та коли попереду, у холодному сяєві місяця, забовванів знайомий пагорб відразу ж здогадалася куди саме везе її любимий.

Звісно ж дівчина не помилилася в своїх припущеннях. Натужно заревівши двигуном мотоцикл виніс їх на пагорб до Каплички Кохання і востаннє чмихнувши заглох. Місце де зупинилися парубок і юнка було добре знайоме всьому люду в окрузі. Про Капличку Кохання з поміж них віддавна ходила ціла легенда. Романтична й водночас трагічна історія любові, що начебто трапилася тут майже двісті років тому.

Наталі цю бувальщину в дитинстві частенько розказувала її бабця. Старенька була гарним оповідачем і завше вміла зацікавити свою онуку перипетіями кохання молодого парубка Івася та юної дівчини Миросі. Затамувавши подих мала Наталка неодноразово вислуховувала красномовні описи палких почуттів і пристрасних емоцій, що вирували в душах закоханих. З завмиранням серця слухала про гарячі клятви вірності й обіцянки вічної відданості, які вони давали одне одному. Уявляла себе на їх місці, та мріяла про своє майбутнє, неземне й жагуче, кохання. 

Як і водиться легенда мала трагічне закінчення. За словами бабусі, якогось зимового вечора поспішаючи на побачення до своєї милої Івась заблудився. Надворі стояв лютий мороз, бушував пронизливий буревій, сильно замітало снігом. Довго проблукавши серед холодної віхоли бідолаха так і не знайшовши дороги замерз неподалік цього пагорба. Його кохана дуже тужила й банувала за своїм любимим, поки врешті-решт не злягла від якоїсь невідомої хвороби та не померла. В пам’ять про улюблену доньку батько Миросі, заможній торгівець продав свою корчму й за ті гроші збудував на пагорбі невеличку капличку.

Що з цього всього було правдою, а що вигадкою тепер вже ніколи не дізнатися. Та в селі багато молодих дівчат й хлопців насправді вірили в те, що обіцянки вірності дані біля Каплички Кохання будуть дійсними до самої смерті. Тому хоч безжальний час і руки людей-варварів й залишили від культової споруди одні руїни, чимало молодих пар все ж приходили сюди, щоб освідчитися в своїх щирих почуттях та дати обітниці вірності тим кого кохали.

Злізши з мотоцикла Василь опустився перед Наталкою на одне коліно. Взявши дівочу руку в свою широку долоню юнак притулив її до своєї гарячої щоки й тихо промовив:

– Мила, я маю тобі зараз в чомусь зізнатися.

– В чому саме? – ледь видихнула Наталка, інтуїтивно здогадуючись про що саме може бути мова.

Василь на мить замовк, а потім чомусь враз захриплим голосом продовжив:

– Люба моя Наталочко, сьогодні, я скажу тобі те, чого ще ніколи й нікому не говорив. Я признаюсь тобі, що кохаю тебе, кохаю з нашої першої зустрічі, з першого погляду, з першого дотику та поцілунку. Люблю з такою пристрастю, що вже й не уявляю собі свого існування без тебе, твоєї неземної вроди й невичерпної ніжності. Я хочу, щоб ми завше були разом, хочу зробити тебе найщасливішою жінкою на світі, хочу подарувати тобі свою руку та серце. Чи  бажаєш ти прийняти цей мій дарунок?

Від такого красномовства коханого у Наталки аж подих перехопило. Вона і не підозрювала, що у парубка в душі можуть вирувати такі емоції. За весь цей час, що вони зустрічалися хлопець ні разу навіть не натякнув на те, що відчуває по відношенню до неї і дівчина вже почала боятися, що її почуття залишаться нерозділеними. Тепер все стало на свої місця і в захоплені від цього Наталка не роздумуючи вигукнула:

– Так милий! Я приймаю твій дарунок. Я теж тебе давно вже кохаю і хочу щоб ми все життя були разом.