Частина 6

  Після шостої години спека пішла на спад, як і хвилювання, що огортало їх обох. Мар’яна і Мустафа вийшли на свою звичайну прогулянку. Сьогодні вони здебільшого мовчали. Просто йшли пліч-о-пліч по степовій дорозі, що завертала до моря, і прислухалися до несамовитого стрекоту цикад.   

  А коли стемніло, вони сиділи на березі, дивлячись на темне море. І прийшла мить, коли їх руки зустрілися і переплелися пальцями. Мар’яна поклала голову на плече Мустафі. Рожевий краб виліз з моря і боком проповз біля них, погрожуючи клешнями, одна з яких була набагато більшою за іншу, – начебто кравець морського королівства вимахував чудернацькими ножицями. А вони не помічали небезпеки, бо їх губи злилися у поцілунку. І місячне сяйво огортало їх, як до них – тисячі і тисячі пар, що кохалися і милувалися на цій землі впродовж столітть.

  Додому вони повернулися майже опівночі. Мовчали обидва, переповнені почуттями. Начебто боялися, що сказані слова можуть сполохати те, що зароджувалася між ними. Мар’яна поцілувала на прощання Мустафу і прослизнула у свою кімнату. Зачинила за собою двері, пофарбовані масляною фарбою у блакитний колір. Серце калатало так сильно, що довелося стиснути скроні долонями, щоб вгамувати те калатання. Мар’яна притулилася спиною до дверей і прислухалася. Як там Мустафа? Чи він лягає у ліжко? Чи тиняється по кімнаті, думаючи про неї? Дівчині було страшно. І, водночас, хотілося, щоб Мустафа прийшов до неї. А сама вона не сміла його покликати...

  А з другого боку блакитних дверей Мустафа стояв у такій же позі і прислухався до шелесту, що йшов з кімнати Мар’яни. Йому до запаморочення голови хотілося увійти у кімнату дівчини, підхопити її на руки і притиснути до грудей. Але він не смів вриватися до неї. А вона не кликала його... 

Під ранок вони заснули, кожен у своїй кімнаті. Обидва потомлені та змучені мріями, але щасливі. Коли Мустафа прокинувся від того, що ласкаве кримське сонце зазирнуло у шпаринку між фіранками, Мар’яна на кухні вже дзвеніла посудою. Готувала на сніданок смажені баклажани з часником – незвична їжа, якої її навчив Мустафа.

  Снідали вони у садку, за низеньким столиком, що зробив Мустафа. А навколо столика – два довгих м’яких топчана, на яких було затишно сидіти і лежати. Для обивки топчанів хлопець використав смугасті килимки, що знайшов у скрині, яка колись належала його матері. А Мар’яна купила у сусідки жовтувату вовну, яку та минулого року настригла з двох своїх овець. Вони їли баклажани, смажену яєшню та запашну паляницю, яку Мар’яна пекла сама, бо у сільмаг не кожного дня привозили свіжий хліб. Глечик з теплим молоком стояв посеред столу і вони по черзі пили з нього. І радісно посміхалися одне одному забрудненими вустами: густі вершки залишали на верхній губі кумедну полоску вусів. І раптом їх ідиллія була перервана пекельним гуркотінням мотоцикла.

  У садок увійшов капітан Смоляков. Він був не один, а у супроводі дуже серйозного міліціонера з чисто виголеним обличчям і льодяними очима. Мар’яна подумала, що той, напевно, приїхав з самого Сімферополя, бо у навколишніх селах таких вишколених міліціонерів не було.

 Приїжджий вислухав те, що йому нашептав на вухо начальник міліції Сєверного, і звернувся до Мустафи. Він сухою скоромовкою назвав своє їм’я, так, що Мар’яна навіть не запам’ятала його, і попросив хлопця пред’явити документи.

  Судячи з кількості зірочок на погонах, цей міліціонер теж був капітаном, як і Вітьчин батько. Але, напевно, була якась різниця між капітанами, бо Смоляков поводився занадто запопадливо. А між тим, він був практично хазяїном Сєверного. Жителі навіть голову сільради, товариша Петренка, боялися менше, бо він хоч і користувався владою, але не міг посадити у тюрму. А товариш Смоляков міг.  

  Мустафа знову виніс з будинку свій паспорт. Заїжджий капітан кинув на документ уважний погляд і промовив:

  - Збирайте речі. Ви поїдете зі мною.  

  - Чому? – вихопилося у Мар’яни.

  Мустафа промовчав. Він розумів чому...

  - Добре. Я швидко зберуся, – запевнив хлопець, простягаючи руку за паспортом.

  Але капітан швидким, відточеним рухом сховав документ в офіцерський планшет з коричневої шкіри. Він боявся, що Мустафа втече.

  - Документ ви отримаєте у належний час, – офіціальним тоном промовив він. – Даю вам п’ять хвилин на збори, – і виразно подивився на годинник.  

  Мустафа був вимушений побігти за речами. Мар’яна поспішила за ним.

  - Що це означає? – розгублено питала вона.

  - Це означає, що кримським татарам не можна жити в Криму.

  - Чому не можна?

  - Щоб не повертати те, що колись було нашим, – сказав він слова, які для Мар’яни прозвучали дивно і незрозуміло, але страшно.   

  Мустафа, не розбираючи, якнайшвидше, покидав у рюкзак одяг та інші речі. А потім схопив Мар’яну за плечі.  

  - Вір мені. Я обов’язково повернуся. Ти тільки дочекайся мене, – пристрасно промовив він.  

  - Я буду чекати на тебе, – відповідала вона, умліваючи від його поцілунків. А серце боляче стискалося від того, що ті поцілунки були прощальними. – Завжди. Вдень і вночі, взимку і влітку. 

  З двору долинув сухий голос:

  - Вже час. Не затримуйтеся.