Частина 5

  Наступні дні Мар’яна провела у хатніх клопотах, якими намагалася розігнати, розчавити бентежні роздуми. А ночами з тривогою прислухалася до навколишніх звуків: чи не лізе хтось у хату?  

  А потім прийшла одна з тих ночей, що іноді ураганом проносяться по Криму, залишаючи після себе поламані деревця, потрощені виноградники та купи медуз, викинутих на берег. Мар’яна здригалася, коли сліпучі спалахи блискавки висвічували небо, а потім лунав грім, від якого серце провалювалося у нутрощі. Після кожного громового удару у селі злякано вили собаки і квохтіли сполохані кури.

  «Як там Мустафа? – стривожено думала Мар’яна, коли яблуневі гілки дряпали шибку. – Курінь, наспіх зроблений з хмизу, дошок, зелених гілок та шматка брезенту, поцупленого у колгоспі, навряд чи витримає нічну бурю». Вона мимоволі співчувала людині, що опинилася під натиском природи. Особливо – уночі, коли не знаєш куди бігти і де сховатися.

  Вранці Мар’яна наскоро зібралася і побігла до чагарників, де Мустафа збудував свій курінь. Так вона і знала. Халабуди вже не було.   Лише розкидані бурею гілки та дошки валялися довкола. Мустафа, голий до пояса, намагався зібрати докупи розкидані бурею речі. Побачивши Мар’яну, він сказав:

  - Вибач, що зустрічаю тебе у такому вигляді. Весь мій одяг намочився під дощем. Ось, сохне, – він кивнув на акацію, на покручених гілках якої висів дбайливо розгорнутий одяг.

  - Як ти пережив цю ніч? – запитала вона.

  - Чудом, – відповів Мустафа. – Я прокинувся, коли курінь повалився на мене. На щастя, мені вдалося пересидіти під брезентом.

  - Збирай речі і ходімо зі мною, – рішуче наказала Мар’яна.

  - Куди?

  Дівчина, не вагаючись, сказала:

  - Додому.

  Вона привела Мустафу до себе. А він вступив у власний дім після двадцяти років відсутності. Це було дивне відчуття для обох.

  - Тут три кімнати. Вистачить для обох, – промовила Мар’яна, відчиняючи двері і пропускаючи Мустафу усередину. Той увійшов і роззирнувся. Це був його дім і, водночас, чужий. Чужі фотографії на побілених стінах. Круглий стіл, покритий вишиваною скатертиною, посеред кімнати. Етажерка з книжками у кутку. Важкий дубовий буфет з посудом і серветками, в’язаними крючком. Хлопець присів на диван, що скрипнув під його вагою, і торкнувся долонею шорсткого смугастого килимка, що служив покривалом. Сині, червоні, зелені і охряні смуги спліталися у знайомий з дитинства геометричний орнамент.  

  - Здається, це ткала моя мати, – з невимовною тугою промовив він.

  - Можливо, – відповіла Мар’яна. – Мої батьки знайшли деякі речі в скрині, що стояла у кутку клуні.

  - Можна, я подивлюся на ті речі?

  - Так, звісно, – погодилась дівчина. – Ти у себе вдома. Знаєш, я подумала, що нам обом тут вистачить місця. Так склалося, що цей дім – твій, так само, як і мій. Ну що ж, нехай так і буде.

  - Нехай так і буде, – повторив Мустафа. – Знаєш? Ця фраза являється своєрідним перекладом слова «кисмет»!

  Так вони і жили з того часу. У кожного – своя кімната. Мар’яна клопотала по господарству. Мустафа взяв на себе чоловічу роботу. Він полагодив усе, що занепало після загибелі Мар’яниного батька. Пофарбував паркан у яскраво-синій колір, зробив загородку для курей. Вдень вони займалися роботою, а ввечері ходили на прогулянки вздовж морського узбережжя. Гуляли до маяка і далі, до розкопок, до виноградників, до поля, засіяного кукурудзою, до нагромадження прибережних валунів, що утворювали таємничий грот. Поверталися додому ввечері, коли повітря ставало кришталевим, а місячне сяйво знову сріблило доріжку на морській воді.

  Мустафа якось запитав Мар’яну: чи не боїться вона, що сусіди стануть плести плітки, коли дізнаються, що вона живе в одному будинку з молодим чоловіком? Дівчина презирливо відповіла, що плітки не страшні тому, у кого чиста совість. Відповідь сподобалася хлопцю, якого з дитинства вчили цінувати і поважати дівочу цноту. Тож він, якщо спочатку і бентежився від її близькості, змусив себе пригасити тілесне бажання. Про те, що буде, коли літо скінчиться, вони не думали.

  Одного разу, коли Мустафа збивав з розрізнених дощечок низький стіл, який хотів встановити у садочку під навісом, оповитим виноградом, біля будинку зупинився міліцейський мотоцикл. Капітан Смоляков, вдягнений у блакитну форменну сорочку, зліз з мотоцикла і підійшов до хвіртки. Користуючись свободою, звичайною для села, він зайшов у двір і впевнено попрямував до Мустафи.

  Хлопець здивовано відклав молоток та гвіздки, і підвівся. День видався спекотним. Капітан скинув форменого кашкета з радянським гербом в оточенні лаврового листя, і витер піт, що виступив на чолі, великою картатою хусткою.

  - Значить, ви – гість Мар’яни? – звернувся він до Мустафи офіційним тоном. – Чи, може, винаймаєте у неї кімнату? А ви оформили свій договір у сільраді, згідно закону? 

  Кімнати влітку здавали всі. Але на це, звичайно, дивилися крізь пальці. Адже навіть і голова сільради, і начальник міліції заробляли на приїжджих. А про капітана Смолякова шепотіли, нібито він збирає гроші з «диких» туристів за право розкинути свій намет близ Сєверного.

  - Я гість, – завбачливо сказав Мустафа.

  Мар’яна побачила капітана Смолякова через вікно кухні. Вона знизила вогонь під борщем, що саме набув гарного пурпурового кольору, і вибігла надвір, на ходу витираючи руки рушником.