Частина 4

  Мар’яна випрала сорочку Мустафи і, як могла, залатала її. По обіді, коли сонце вже почало схилятися до заходу, вона взяла сорочку, зав’язала у вузлик шматочки смаженої курки і пішла в чагарники, на пошуки куреня, у якому оселився Мустафа.

  По дорозі її наздогнав Вітька Смоляков на велосипеді. Велосипед був новий – Вітьчина гордість. Він їздив на ньому по селу і навколішнім дорогам, ганяючи голубів та собак і щохвилини теленькаючи  дзвоником.

  Вітька перегнав Мар’яну і зупинився, чекаючи на неї.

  - Куди йдеш? – запитав він.

  - Не твоя справа, – відповіла дівчина, намагаючись обминути велосипед, що перегородив їй шлях.

  - Як то не моя? – Вітьок погрозливо прищурився. Він навіть сплюнув крізь зуби, наслідуючи якогось бандитюгу чи хулігана. – Хіба ти не моя дівчина?

  - Звісно, що не твоя. Коли це я стала твоєю? – обурилася Мар’яна.

  - Ач, яка ти гордовита. Та ти радіти повинна, що я на тебе звернув увагу. Хто ти, а хто я?

  - А хто ти? – запитала вона з викликом. – Ніхто!

  - А мій батько, знаєш, хто? Начальник міліції!

  - Так то твій батько. А ти сам хто? Звичайний трієчник, якого насилу запхали у якийсь там технікум. І взагалі: чому ти не в армії, як усі хлопці з нашого класу?

  - Не твоя справа! – він злісно скреготнув зубами. – У мене відстрочка.

  Відстрочку Вітьці виклопотав батько, який добре знав, з ким поговорити і як себе повести у певних обставинах.

  - Яка ще відстрочка? Може, ти інвалід? – реготнула дівчина.

  - Зараз я тобі покажу інваліда! – Вітька кинув свій дорогоцінний велосипед, що впав у придорожні будяки, і погнався за Мар’яною.

  - А ну, цілуй мене! Негайно! – зажадав він, хапаючи дівчину в обійми.

  - Залиш мене у спокої! – вона ляснула його межи очі сорочкою, яку тримала у руці.  

  Але Вітька не відчепився. Навпаки, він якось дивно засопів і тяжко задихав, а його руки, холодні і липкі, як щупальця медузи, полізли під блакитне платтячко Мар’яни. Вона злякалася. Було в очах Вітьки щось страшне – порожнеча, провалля, безодня... І допомоги не було нізвідки.

  - Мустафа! – закричала Мар’яна, вкладаючи у вигук увесь свій відчай.

  Мустафа почув. До чагарників було вже близько. Він вибрався з куреня і побачив, що до нього знову біжить Мар’яна, благаючи про рятунок. А за нею, перестрибуючи через будяки і сухі гілки, гониться не той бугай, що раніше, а озвірілий чоловік.   

  Мар’яна добігла до Мустафи і зупинилася. Заховалася за його спиною. Це щастя, коли можна стати за спиною чоловіка і знати, що він захистить.

  Вітька, захеканий та розчервонілий від злості, став перед Мустафою. А той виглядав нерухомим та неприступним, як скеля. Але коли Вітька спробував обійти Мустафу щоб дістатися до Мар’яни, останній зробив легкий, майже невловимий порух і перегородив йому дорогу. Вітька наткнувся на міцне плече Мустафи і похитнувся.

  - Ти що? – ображено заволав він. – Ти хто такий? Звідки взявся?

  - Я звідси, – відповів Мустафа.

  - Щось я тебе не знаю. – пхикнув Вітька. – А я тут усе життя живу.

  - Усе життя? Точно?

  - А то! Мого батька сюди направили, коли я ще був малим.

  - Тобто, народився ти не в Криму, а бозна де? – уточнив Мустафа.

  - А яка різниця? – вигукнув Вітька. – Знаєш, хто мій батько?

  - Хто?

  - Начальник міліції, ось хто!

  - Значить, його направили у Сєверне по роботі? – задумливо заговорив Мустафа. Його погляд змінився, начебто він заглядав у минуле. – І він привіз з собою сім’ю. Радянська влада, щедра і справедлива, дала вам будинок. Може, ще й меблі залишилися від людей, що жили там до вас? І тебе, ще малого, поклали у дитяче ліжечко, з якого перед тим витягли іншу дитину в страшну ніч, коли їх виселяли...

  - Що за дурниці ти плетеш? – огризнувся Вітька. – Я звідки знаю, хто там жив до нас? Нам дали цей дім. А іншим дали інший дім, і все тут.    

  - Дали... – гірко посміхнувся Мустафа.

  - Чого ти до мене причепився? Займайся своїми справами. А мені треба поговорити з дівкою.

  І знову Мустафа загородив йому плечем дорогу.

  - А вона хоче говорити з тобою? – запитав він.

  - Куди вона дінеться? – з презирством вигукнув Вітьок.

  - А ти запитай.

  - Я не хочу говорити з ним, – втрутилася Мар’яна. – Він мені ніхто. Більше того – я його боюся, а він усюди переслідує мене.

  - Тобі не соромно? Хіба тебе не вчили, що чоловіки мають захищати тих, хто слабший: жінок і дітей?

  - Ото ще дурниці! Кожну бабу захищати... Їх і так держава захищає. Права їм всякі надавали... – заговорив Вітька словами, які не раз чув від свого зарозумілого батька. Але не договорив, бо Мустафа штовхнув його у груди. Вітька ледве утримався на ногах.