Частина 3

  По обіді Мар’яна вирішила прогулятися до моря. Вона вийшла через задню хвіртку і відразу опинилася на луці, що рясно поросла рожевою конюшиною. Вона швидко попрямувала до дороги, що вела до моря, і тільки сусідська коза мекнула їй услід.

  Грунтова дорога виходила на узбережжя і далі звивалася як зміюка, дублюючи лінію берега. У засушливі дні над дорогою здіймалася курява, що настирливо лізла в ніс та очі. Але краще так, бо коли йшов дощ, то вибоїни перетворювались у калюжі, повні непролазної багнюки. Минулого року машина голови сільради втрапила у яму якраз навпроти маяка, так ледве витягли!

  Мар’яна вийшла до моря. Скинула сандалії. Ноги занурилися у золотий пісок. Приємне, майже блаженне відчуття. І теплі сонячні проміні, і пронизливі крики чайок, і шум хвиль, що наповзають на берег, і солонаві краплі морської води на обличчі... Крим – крапля раю у Чорному морі.

  Пісочок скоро закінчився і почалося каміння – величезні валуни, розкидані по берегу. Хвилі билися об них і розсипалися райдужними бризками. Хлопчаки Сєверного любили стрибати з валуна на валун, хоча це було небезпечно. Мар’яні теж подобалося бродити між валунами, вишукуючи камінці особливої форми, або збираючи у банку рожевих чи зеленавих крабів, що іноді вилазили з води. Але сьогодні вона захотіла оминути каміння, що згодом перетворювалося у скалу, на якій був побудований маяк. Тож вона повернулася на дорогу, яка все одно виводила туди, куди й хотіла Мар’яна, – на археологічні розкопки.

  Ті розкопки знаходилися приблизно в трьох кілометрах від Сєверного – нагромодження кам’яних будівель з часів Візантійської імперії. Правда, від тих будівель залишився тільки фундамент, що нагадував лабіринт. Влітку там проводили практику студенти з Харківського університету. Їхні намети стояли на узбережжі, відразу за розкопками. Вдень студенти колупалися у землі, змітаючи легесенькими щіточками столітню пилюку з кожного викопаного черепка. Після обіду – купалися у морі. А ввечері – сиділи навколо багаття і співали під гітару пісні про Шостий легіон. Зараз наметів не було, бо в університеті ще йшли заняття.

  До розкопок лишалося приблизно півкілометра. Уривчата лінія кам’яного фундаменту та гори піску вже виростали на фоні небесної блакиті та морської бірюзи. І раптом ззаду Мар’яну обдало хмариною здійнятої пилюки. І гуркітливий мотоцикл з коляскою зупинився поруч з нею.

  - Гей, дівко, ти чого тут бродиш, коли усі працюють? – запитав її капітан Смоляков, батько того самого Вітьки, що мав до Мар’яни інтерес, але проявляв його по-дурному. Капітан, лисуватий і червонолиций чолов’яга років сорока п’яти, страждав від південної жари і щохвилини витягав з кишені велику картату хустку, щоб витерти піт з шиї, натертої жорстким комірцем.    

  Мар’яна подивилася на начальника міліції спідлоба, трохи злякано і недовірливо.

  - Гуляю, а що? –відповіла вона.

  - Ну, гуляй, – відповів той, впізнавши дівчину. – Я думав, що то якась з доярок втекла з колгоспу і повіялася купатися чи горох красти.

  Мар’яна не відповіла, тільки трохи похилила голову. Такий собі напівкивок, що може означати що завгодно. Капітан вже наготувався їхати далі, але зненацька знову звернувся до неї:

  - А ти бугая не бачила?

  - Якого бугая? – здивувалася дівчина.

  - Того, що втік з Роздольненського колгоспу. Може, десь тут бігає?  

  - Ні, не бачила.

  - Якщо побачиш – скажеш, – наказав Смоляков таким голосом, начебто підлеглим накази роздавав. – Ах, і будь обережною! Сама на бугая не кидайся. Все одно не зловиш. А він тебе потопче. 

  Мар’яна потиснула плечима. Вона й не збиралася кидатися на бугая!

  Капітан Смоляков з оглушливим гуркотом завів мотор і поїхав собі, обдаючи дівчину клубами куряви. Вона ще довго відкашлювалася та відпльовувалася, стоячи на узбіччі. А поки струшувала пилюку з плаття, то пригадала, як у неділю їздила у Роздольне, на ринок. Вона швидко купила все необхідне і, чекаючи на автобус, сиділа на скамничці та їла чебурек. А навпроти стояв величезний газовий балон, на якому білою фарбою було написано: «пропан-бутан». Чиясь пустотлива рука внесла корективи в напис, і тепер там красувалося несподіване: «Пропав бугай». Тоді Мар’яна посміялася, думаючи, що хтось пожартував. А тепер дізналася, що бугай, справді, пропав.

  Що там батько Вітьки казав про горох? Що доярки тікають з роботи, щоб нарвати гороху? Мар’яна теж полюбляла забратися на колгоспне поле і набрати торбинку зеленого горошку, ще молодого та незрілого, і саме через це надзвичайно солодкого і соковитого. І тепер їй дуже забаглося того горошку. Звісно, красти з колгоспного поля – погано. А що робити? Мар’яна залюбки купила б усе необхідне в магазині. Але ж там окрім хліба, цукерок, господарського мила, сірників та ще деяких дрібниць, не було нічого! Не було ні в Роздольному, ні у Комсомольському... Колись мати час від часу їздила до Сімферополя чи Херсона і привозила звідти банку зеленого горошку та кілограм сиру чи докторської ковбаси. І тоді звичайні сніданки здавалися дівчинці смачними і майже святковими.

  Горохове поле зеленіло поруч, трохи подалі від берега. Не роздумуючи довго, Мар’яна звернула зі шляху і побігла туди. Зайшла вглиб поля і присіла так, щоб її не було видно з дороги. Обривала недозрілі стручки і з насолодою їла зелені горошинки. Потяглася за наступним стручком і раптом відчула зовсім поруч чиєсь несамовите дихання.