Частина 2

  Був травень 1964 року, теплий і сонячний. Мар’яна висаджувала сіянці айстр по-під парканом. Робота клопітка, але ж як гарно буде восени, коли зацвітуть квіти-зірки. Дівчина занурювала руки у зволожену землю і наспівувала пісень, яких навчилася від матері. Про соловейка, що затьохкав у вишневому садочку, або про високу гору, під якою стояв зелений гай густесенький...

  Зненацька чиясь темна тінь впала на неї, перекриваючи сонце. Мар’яна замовкла і підвела очі. За невисоким парканом, що доходив до грудей чоловікам середнього зросту, стояв якийсь незнаймець. Ніколи раніше Мар’яна не бачила його. А вона знала усіх у селі, якщо не на ім’я, то, принаймі, у обличчя. У Сєверному проживало приблизно чотириста вісімдесят осіб. Три вулиці складали село. Найдовша – Морська, збігала від сільради до самого моря. А інші дві – Річна і Леніна – перетинали першу. Усі інші завулки та провулки вулицями не вважалися і не мали назв, а тільки служили для того, щоб хазяйки ганяли кіз та ягнят на пасовище, та ще щоб місцеві хлопчаки гасали там на велосипедах, ризикуючи впасти в канаву, що поросла лопухами.

Мар’яна злякался. Незнайомець виглядав дивно. Чорнявий та смаглявий, він дивився на неї пожадливим, диким поглядом. Але дівчина швидко взяла себе в руки. Певно, то якийсь ранній турист шукає, де зняти кімнату на час відпустки. Таких влітку тут з’являється немало, бо ціни набагато менші ніж у Ялті, Феодосії чи Євпаторії, а море те ж саме – синє, лагідне, привітне, солоне і пронизане сонцем.

  Мар’яна обтрусила долоні від землі, підвелася і зробила крок до паркану. Тепер вона стояла навпроти незнайомця, що заглядав у двір, і могла бачити його очі – зеленаво-карі і блискучі, схожі на камінці відгладжені і змочені морською водою. Він не дивився на дівчину. Його уважний погляд був спрямований на хату. Мар’яна остаточно заспокоїлася, вирішивши, що чужинець, дійсно, шукає житло.

  - Чого бажаєте? – діловито запитала вона. – Шукаєте кімнату? Вам на скільки днів чи, може, тижнів?

  Гроші зайвими не бувають. Тим паче для сироти-студентки. Батьки теж колись здавали кімнати туристам, що наїжджали влітку з усього Радянського Союзу. Самі вони на той період тулилися у сарайчику. Зате продовж року їм жилося полегше. Можна було навіть з’їздити до Сімферополя чи Херсона, щоб у тамтешніх магазинах пошукати чобітки чи одяг на зиму.

  Але дівчина не забувала й про пересторогу. Їй, молодій та самотній, не слід пускати у хату одиноких чоловіків. Але якщо у нього є дружина та діти, то чому б і ні?   

  - Шукаєте кімнату? – привітно усміхаючись, повторила вона.

  Чорнявий хлопець злякано хитнув головою, нібито голос дівчини вирвав його з напівсну.

  - Можна... води? – затинаючись, попросив він.

  - Зараз принесу. Тільки вода у нас не дуже смачна. Не така, як на материку, – попередила вона.

  - Нічого, – погодився хлопець.

  Кран для води у Мар’яни був лише на подвір’ї. Батько мріяв провести воду у хату, до кухні, як то робилося у великих містах, але так і не встиг. Та й мороки було забагато. Тож мати з Мар’яною щоранку відрами носили воду до хати. Влітку, коли було тепло, прали одяг та мили посуд прямо на подвір’ї, у великому кориті. А митися вони щосуботи ходили у лазню – кам’яну будівлю на вулиці Морській, на самій околиці села. Там була гаряча вода і окремі відділення для чоловіків та жінок. Шкода тільки, що лазня була відчинена лише з другої до шостої години. Хто не встиг – нехає миється у морі!

  Набираючи воду у склянку, Мар’яна подумала, що у туриста якийсь дивний акцент. Кавказький, чи що? Якщо так, то краще їй того туриста не треба. Нехай знімає кімнату у Таньки, що живе навпроти. Таньці вже майже тридцять років і її три роки тому покинув чоловік, Петро. Спочатку він просто їздив до Лідки з селища Роздольного. Але до Роздольного майже півтори години їзди на велосипеді. Тож одного чудового дня Петро залишився у Лідки назавжди. Танька з того часу стала злою і гуляє з усіма одинокими туристами, що підпадають під її чари. Баби-пліткарки спочатку перемивали Таньці кісточки. Але одного разу вона показала бабам дулю і, перемішуючи слова з лайкою, запропонувала їм котитися хоч до Петра-велосипедиста, хоч до чорта лисого. Більше Таньку не зачіпали.

  Коли Мар’яна повернулася зі склянкою води, хлопець стояв на тому ж місці. За воду він подякував кивком і дивним жестом: приклав руку до грудей. Воду, що звичайно здавалася туристам несмачною, незнайомець випив з насолодою, начебто то була найсмачніша вода у світі. Мар’яна, приймаючи склянку, обережно сказала:

  - Якщо шукаєте кімнату, то запитайте у будинку навпроти.

  Хлопець озирнувся. Потім перевів погляд на Мар’яну і злякано затрусив чорнявою головою.

  - Ні, не треба, – вигукнув він і швидко подався геть.

  Мар’яна здивовано слідкувала за ним поглядом, аж поки незнайомець не зник з очей, завернувши на вулицю Морську. Дівчина повернулася до своїх справ і скоро позабула про випадок. А вночі вона прокинулася від дивного відчуття: нібито хтось зазирав у її вікно. Ніч була задушлива і Мар’яна полишила віконницю відчиненою, щоб заходило свіже повітря. Спалах вітру розвіяв легкі ситцеві фіранки і вона побачила його. Чоловік стояв по той бік паркану, міцно обхопивши долонями пофарбовані у синій колір дошки, що доходили йому до грудей, і вдивлявся у темряву, у якій потопали будинок, двір і яблуневий садок. Нерухомий, він був схожий на темну статую, облиту місячним сяйвом.