Частина 1

  Мар’яна жила одна з сімнадцяти років – з тих пір, як її батьки одного разу поїхали на катері ловити катранів і не повернулися. Їхній перевернутий катер знайшли через три дні за Бакальською косою. А самі вони зникли назавжди. Знайшли вічний спочинок на дні Чорного моря.

  Мар’яна на той час вже вчилася в Одесі, в медичному училищі. Їй довелося перейти на заочне навчання, щоб не залишати хату без догляду, бо голова сільської ради, товариш Петренко, на поминках цікавився, чи Мар’яна залишиться жити у Сєверному. Бо якщо вона повернеться до Одеси, то нехай там її забезпечують житлом. А хату сільрада віддасть тим, хто буде працювати у місцевому колгоспі. Бажаючих багато! Колись батьки Мар’яни переїхали в Крим з Херсонщини і їм дозволили оселитися в будинку по вулиці Річній. Тож не дивно, що дівчина злякалася: як дали, так і відібрати можуть! А де ж вона тоді житиме?

  Вона любила хату, яку пам’ятала з дитинства. Мати щовесни старанно білила будівлю і фарбувала віконниці в синій колір – колір Чорного моря, що плескалося за околицею села. А біля паркану вона висаджувала троянди і айстри. Червоні та рожеві квіти радували погляд протягом літа, а коли відцвітали, то на зміну їм приходили осінні айстри з тонесенькими пелюстками усіх кольорів – рожевими, жовтими, білими і ніжно-фіолетовими. За будинком росли яблуневі дерева. А по двору, що поріс травою, бігали товсті курчата. Лінива чорно-біла кицька одним оком слідкувала за ними, але не чіпала. У домі завжди було повно свіжовиловленої риби, яку батько приносив з моря.

  Коли матері не стало, Мар’яна продовжувала її звичаї. Висаджувала айстри і троянди, збирала яблука, з яких варила компот і варення, розводила курей... Так і жила.

  Голова сільради ще кілька разів навідувався до неї, натякаючи, що одинокій дівчині не пристало одній займати хату з трьох кімнат і веранди у такий скрутний час, коли радянські громадяни, що віддано будують комунізм, вимушені тулитися у комуналках. Тож треба їй, Мар’яні Сагайдачній, поселитися у одній кімнаті, а інші дві товариш Петренко планував віддати сім’ї нового ветеринара, що недавно почав працювати у колгоспі і ще не мав житла. На щастя, на захист дівчини став капітан Смоляков, начальник місцевої міліції. Він вважав, що Мар’яну не слід ображати, бо вона вчиться на медсестру, а це – корисна професія. Як закінчить навчання, то зможе працювати у медпункті Сєверного. А їм так потрібні медицинські працівники! Насправді у капітана Смолякова була потаємна думка. Його син Вітька колись був однокласником Мар’яни, а тепер набивався дівчині у залицяльники. Якщо одружаться, то буде їм де жити. І тесть з тещею не заважатимуть. Після них не залишилося навіть могилки. Тільки стара чорно-біла весільна фотографія, що висіла у вітальні над диваном, покритим тканим килимком у червоні, зелені, сині та охряні смуги, що спліталися у дивний геометричний орнамент.