Наступні тижні Аліса й Даміан проводили разом, насолоджуючись проводили разом, насолоджуючись кожною миттю. Вони вчилися розуміти один одного без слів: поглядом, легким дотиком руки, тихим сміхом у нічній тиші.
Одного вечора, коли вони сиділи на березі річки під місячним світлом, Даміан обережно взяв Алісу на коліна і тихо сказав:
— Я ніколи не думав, що зможу відчувати щось настільки… справжнє.
— І ти змінив мене, — відповіла Аліса
— З тобою я навчилася любити без страху.
Вони довго мовчали, лише слухаючи шелест води та відчуваючи тепло один одного. І навіть коли ніч ставала холодною, обійми Даміана робили Алісу безпечною, а її сміх — теплим світлом у його темному світі.
Одного разу він подарував їй маленький срібний кулон у формі місяця