Світло між нами

Місто серед червоних дюн стало інакше. На вулицях і в будівлях блимали помаранчеві лампи, персонал швидко носив різні речі. Щойно група повернулася, їх зустрів Око з широкого настінного екрана.
 –  Прекрасно, що ви повернулись. Нас виявили. Тому проєкт мусить бути запущений негайно. Чекаю вас у шістнадцятому секторі.
 –  То він був не зовсім законний?  –  здогадався Пимон, хутко рухаючись коридорами.
 –  Жодна заборонена технологія не використана,  –  промовив з інших екранів Око. – Та не всі у співдружності думають, як я. Шістнадцятий сектор!
У шістнадцятий сектор досі не доводилось заходити. Але охоронці розступились, пропускаючи трійцю. Черговий екран з Оком чекав у залі, звідки відкривався вид на залізничний вузол. Там було порожньо, та кілька масивних ангарів щось ховали зовсім поруч. Око не зникав ніде.
 –  Мусимо спішити, але я поясню. Ми готуємо політ на Місяць. Треба троє добровольців для польоту туди і назад. Наша місія  –  заблокувати головну зброю спеціальною заглушкою. Для місії розроблено ракету та шатл «Щитоносець». В них жодного компонента, які тригерять Місяць. Завдяки вам, із Зеленого віча, ми завершили корпус і навіть вдосконалили вашу зброю, рійшницю. Та це потім. Зараз доведеться змусити Місяць атакувати місто. Ви тепер  –  саперна команда і повинні закласти приманки на шляху ворога. Знищимо їх і роззброїмо Місяць.
 –  А може самі це і зробите?  –  обурився Карім.  –  Я ось не знаю чи не здати б краще вас під суд з усіма вашими секретами.
 –  Не краще,  –  відповів той різко.  –  Я даю всім шанс жити по-новому. Без страху дивитись в небо. І нагадую, що віче провокувало Місяць. А це найважчий злочин. Тож вас засудять.
 –  Тоді…  –  Карім подивився в інше вікно.  –  Я зроблю це. Але я не збираюсь нікого вбивати. Просто зробіть смугу вирв і хай їх заповнить вода. Буде оборонний рів. Якби я був вашим ворогом і побачив, що Місяць на вашому боці, я б двічі подумав чи їхати далі.
 –  Гаразд,  –  визнав неохоче Око,  –  запрограмуй їх на ввімкнення через пів години. А команді місії пройти до шахти.
П'ятнадцять автівок стрімко роз'їхалися за околиці міста. Робітники, що доставили приманки, бігли в укриття і зачаїлись. Місяць з'явився на обрієм вечірнього міста. Сьогодні він рухався майже над краєм неба, але його траєкторія вигнулась, Місяць збільшувався і сліпуче світло його поверхні вже могло змагатися з сонячним. Білий промінь уразив дюни, піднявся високий стовп пилу, що важко упав на розжарену спалахом пустелю. Сухий тріск раз за разом пронизував повітря і в дюнах спалахували білі бульбашки, що розривалися новими стовпами пилу. Хвилі піднятих хмар заливали вулиці та згладжували червоні дюни, лишаючи рівнину. Серія великих круглих вирв заповнювалася морською водою.
 –  Ворог припинив просування,  –  повідомив Око.  –  Та вони поїдуть в обхід. Ми виграли кілька годин, не більше. Приготувати збір.
Із ангарів виїхали платформи, кожна з іншим компонентом чогось поки безформного. Та коли платформи зблизилися на залізничній розв'язці, частини деталей точно підійшла одна до іншої.
 –  Саюр!  –  впізнав Карім.  –  Що він робить?
Той керував останньою древоформою, що вкрила деталі ракети гіллям і міцно з'єднала їх воєдино. Вона точно заповнила всі заглиблення, і корпус ракети зробився гладкий, лише поплямований то білим, то сріблястим і зеленим. Ракета посунулася до шахти, що повільно відкривалась. Не гаючи часу, ракета ставала сторч і почала опускатися в шахту, як снаряд у старовинну гармату.
 –  Місяць беззбройний,  –  оголосив Око.  – Команді…
 –  А що нам?  –  розвів руками Карім?
 –  Якщо здаватись, то зробимо це спокійно і тихо,  –  вирішив Пимон та сів на найближчу лавку.
 –  Спокійно?  –  підвищила голос Віла.  – Та тут ми хоча б хтось, а не «пьо-рю-шники», – вона зі зневагою перекривила слово.
 –  Нас хоча б визволять,  –  відповів Пимон байдуже.  –  Хоча б шанси є. А потім ви втечете. Я навіть поможу…
Різкий удар здригнув землю, ліхтарі, і над дахами піднявся дим. Бббух!  –  пролунало знову.
Віла присіла, затуливши голову руками, тоді переповзла за колишній квітник, похований під дюнок. Екран над ним засвітився і в ньому знову з'явилось обличчя Ока.
 –  Ось укриття,  –  сказав він сухо та вивів мапу міста з маршрутом.
 –  А може пішов ти!  –  крикнув йому Пимон.
 –  Так, сам ти де? – крикнув Карім. –  Десь у бункері?
– І запрошую туди вас.
Наступний неприцільний постріл упав на сусідній вулиці.
 –  Добре, пішли,  –  оговтався Карім і троє, пригнувшись, перебігли до сусідньої вулиці, засипаної червоним піском.
Екрани вели все вглиб міста, до коридора, що переходив у інші коридори й кімнати. Всі двері були відчинені, але голосно зачинялись за спинами. І якщо удари якийсь час ще лунали, то скоро стихли.
 –  Сад!  –  Карім упізнав його.
Сад ішов, шкутильгаючи. Біля нього стояли ще двоє. Усі в білих скафандрах. Карім підбіг до нього.
 –  Що сталось? Ти як?
 –  Боюсь… щось зламано,  –  через силу промовив Сад.  –  Нас готували… для доставки…
 –  У тебе кров,  –  Карім торкнувся його голови.  –  І у вас,  –  він допоміг тим двом сісти на підлогу.
 –  Ідіть, він все розкаже,  –  махнув у напрямку шахти Сад.  –  Треба трьох.
 –  Побий тебе Місяць!  –  вигукнув Карім.  –  Око!
 –  Зажди,  –  Сад притримав Каріма.  –  Візьми це.  –  Він простягнув коробочку з насінням, що плавало в розчині червоного піску.  – Я розробив, воно ростиме без повітря.
 –  Дякую,  –  коротко відповів Карім.  –  Я скористаюсь, обов'язково.
Він, Пимон і Віла забігли до кімнати, де чекали декілька людей у респіраторах і захисних костюмах. Вони готували три скафандра. Око знову з'явився на дисплеї.
 –  Радий, що ви тут. Наша місія мусить спішити, стартуємо за десять хвилин. Керуватиму польотом я. Може, вам і не знадобиться нічого роботи, та фахівці повинні бути про запас.
Карім тільки чув, що скафандри не одягають, а в них входять. І справді, спина відкривалася, як двері холодильника, і руки ноги й голову лишалося вставити в відповідні отвори. Команда перевальцем поспішила до пускової шахти.
Карім опинився в тісному кріслі, майже впритул до Пимона ліворуч і Віли праворуч. Око сидів у єдиному кріслі попереду, спиною до них.
 –  Команда набрана з чотирьох людей, зі мною включно,  –  пояснив Око. – Нам треба програміст древоформ, інженер і спеціаліст із комунікації з ШІ. Ви тут не випадково. Я розбив колектив на групи саме з таких спеціалістів, щоб зібрати екіпаж будь-коли. Команда з Садом лишиться тут, щоб запустити нас. Тому до справи.
Ракету огорнула пара, на екранах з'явилися позначки про рух. Двигуни запрацювали, помаранчеве світло заповнило шахту знизу й почало виштовхувати апарат. Команду стало втискати в сидіння, потім сила змістилася, коли ракета почала відхилятись від вертикалі. Коли полегшало, Око перемкнув тумблер, що відкрило ілюмінатори. Вигнутий горизонт розпливався в блакитній атмосфері. Вони летіли високо над жовто-зеленим краєм континента, пощербленим зеленими кружальцями  –  зарослими за роки місцями ударів, між якими траплялися червоні прожилки піску. Шатл відділився від ракети, вона лишилася позаду, випускаючи хмарки прозорого газу з отворів.
 –  Тепер,  –  Око ввімкнув екран, що показував його обличчя,  –  нам летіти шість годин, є час побалакати. Те, що ти, Каріме, шукав з іншими на базі  –  це записи про перші дні атаки. Їх збирав мій батько і розумів, що час скористатись ними прийде нескоро. Він закрив їх під землею, щоб дістати дані змогли тільки ті, хто в силі ними скористатись. Він, мабуть, очікував якихось бурів, але головне результат.
 –  І що там цінного?  –  поцікавився Карім.
 –  Там записи про те, чого нам робити не треба. Ми й не будемо. Летимо спокійно. А ще в нас є секрет.
Око поплескав по білій сфері з синіми смугами, що перетинали її в кількох місцях. Смуги засвітилися веселковими барвами.
 –  Вітаю, Воррене Око,  –  пролунало в навушниках.
 –  Невже це ШІ?  –  з недовірою спитала Віла.
 –  Оптичний ШІ, якщо бути точним,  –  додала сфера. – Я не створюю радіохвиль і практично невидимий для Місяця.
 –  Його сховав мій батько,  –  пояснив Око. – Робочих зразків всього кілька на планету. Так що наш політ в усякому разі коштує пару трильйонів.
 –  До речі,  –  не вгавав ШІ,  –  попри шанси на успіх місії, повинен представитись. Я  –  Люкс.
 –  Люксе, поясни, що ти дізнався,  –  попросив Око.
Люкс вивів на екран відео. Дати вказували, що це сталося за кілька років до появи Місяця. Це були знімки кількох планет. З них надходили передачі, але раптом їх меншало і вони затихали. Океани за декілька тижнів почервоніли та обміліли. Хмари забарвилися в іржаві відтінки і зелені плями зробилися жовто-коричневими. Тоді картинка змінилася на інші планети. Біля них за кілька років з'явилися білі цятки, Місяці. Передачі з них теж затихли, але червона пошесть не поглинула їх.
 –  Не розумію, що це?  –  придивився Пимон.
 –  Це ми й повинні дізнатись,  –  пояснив Люкс.  –  Наскільки ми з’ясували, наш Місяць один з багатьох Місяців. І це вкрай погано. Не можу уявити, що вас там чекає.
Біле світило наближалося, летячи низько над планетою. В усякому разі нижче, ніж будь-який природний супутник. Та попри свої скромні розміри  –  на екрані була інформація про 10 кілометрів у діаметрі, поступово Місяць затуляв увесь огляд. Незліченні круглі кратери та щербини вкривали його сліпучо білу поверхню, прорізану, як корпус Люкса, лініями.
 –  Це сліди атак у перші тижні,  –  пояснив Око. – Оболонка Місяця товста, проте повинні бути сервісні входи.
Люкс показав на екрані схему Місяця. Його біла сфера мала сопла маневрових двигунів з різних боків та основні двигуни, як це вдалося з'ясувати на початку вторгнення. А ще отвір основної зброї, до якої сходилися всі лінії.
 –  Місяць не стріляє,  –  зауважив Карім.
 –  Бо не сприймає нас за загрозу,  –  здогадалася Віла. – Ми не схожі ні на що йому знайоме. Але він напевне має захист від метеоритів. Так що наближатись треба повільно.
Польотом керував Люкс, Око лише переглядав інформацію і щось коригував. Шатл наближався до Місяця і вже вдавалося розгледіти його поверхню в деталях.
 – Тепер обережно,  –  застеріг Око,  –  на записах з підземелля видно, що Місяць має якусь зброю ближньої дії. Наше завдання сісти точно на головну гармату і закрити її тарілкою. Знайшли в одній з експедицій, це частина анігіляційного реактора. Місяць не знищив його, бо будівництво не завершили.
Шатл випустив фонтанчики газу попереду й почав гальмувати. Кілька разів він облетів навколо Місяця, проте достатньо далеко, щоб не тривожити це зле світило. На останньому витку він летів усього за кількадесят метрів. Схоже, Місяць і справді не сприймав «Щитоносця» за загрозу.
 –  Фіксую активність,  –  повідомив Люкс.
На місці перетину кількох ліній на Місяці відкрився круглий отвір. З нього вилетів ряд таких же білих дисків.
 –  Дрони,  –  вчепився в крісло попереду Пимон.  – Ви ж узяли мою систему?
 –  Звісно. Випускаю кулещити,  –  відрапортував Люкс.
З-під крил шатла вилетіли помаранчеві кульки. Швидко надувшись стисненим газом, вони стали завісою на шляху охоронців Місяця. Декілька луснули і шмаття їхньої оболонки полетіли в усі боки. На місці маленьких вибухів зостались білі хмарки дрібного снігу.
 –  Це затримає їх,  –  запевнив Пимон.
Шатл наближався до заглиблення, викладеного синіми лінзами. Розмір його був невеликий, трохи менший за тарілку, прикріплену до низу шатла. Око натиснув кілька кнопок, спрямував апарат до лінз і не долетівши трохи, відпустив тарілку. Вона опустилася точно на заглиблення, піднявши пил з країв.
 –  Місію виконано,  –  похвалив Око.
 –  Що, все?  –  здивувались троє позаду.
 –  Тепер перевірка. Облітаємо ще раз.
 –  Передчасні радощі,  –  без оптимізму видав Люкс.
Місяць зосереджував свою руйнівну силу. Пил на поверхні затрусився, під тарілкою яскравішало світло, пробивалося з-під країв, але згасло. Місяць зрозумів, що його обеззброїли. З кількох люків одразу вилетіло більше дисків, що стали таранитись об тарілку. Друзки заповнили простір навколо, підлітаючи високо вгору. Деякі прямували далі, просто до Дев'ятого Світу, інші огинали Місяць і падали вже на іншому боці. «Щитоносець» завершував обліт і команда здалеку помітила як Місяць зводить нанівець їхні зусилля.
 –  Я так і знав,  –  промовив Око.  –  Тепер робота для рійшниці.
 –  Стоп,  –  втрутився Карім,  – рійшниця  –  це насвітня зброя. Як вона тут поможе?
 –  Ваш живий вулик неважко пристосувати. Треба просто одягнути шершнів у, ну, скафандри. І це моя розробка,  –  похвалився Пимон.
 –  Оце в вас фантазія,  –  вже не дивуючись сказала Віла.  –  Я хочу подивитись.
Довгий модуль на дні відкрився попереду і звідти вилетіли дрібні літачки з прозорими кабінами. У кожному сиділа комаха, затиснута з усіх боків. Летячи як їй звично, істота скеровувала літачок до підсвіченої на склі цілі. І кожен порух жала випускав з маленької гармати тонкі голки, що вдаряли по ворожих дисках. Одна чи дві лише сповільнювали захист Місяця, але більше збивали їх і диски відлітали в чорний космос чи валились на землю.
 –  Ха!  –  зрадів Око.  –  Коси їх!
Проліт над місцем битви дозволив оцінити шкоду. Тарілка була пошкоджена, пробита в багатьох місцях. Місяць знову готував постріл. Цього разу світло проникло у пробоїни, розбиті краї стали плавитися.
 –  Кілька пострілів і він знищить затичку,  –  припустив Око. – Беремо план «Б».
 –  Боюсь спитати, що це,  –  прокоментував Люкс.
 –  Пошкодити двигуни Місяця. Цим ми його не знищимо, але змусимо літати однією орбітою.
 –  І він стрілятиме по одній смузі,  –  зрозуміла Віла.
 –  Спершу це треба зробити.
Шатл знижувався і, випустивши широкі опори з дна, спустився на протилежному боці Місяця, ніколи не видному зі Світу.
 –  Виходимо,  –  скомандував Око.  – Треба встановити заряди.
Четверо вибралися з шатла. Ступаючи дуже легко, вони несли ящики. Високі довгі циліндри за спиною час від часу блимали, передаючи між скафандрами дані. Карім озирнувся. Люди крокували по сфері, що мала вкрай вигнутий горизонт. Через те вони почувалися велетнями, що за один крок перетинають цілі кілометри. Декілька лінії сходилися в круг, трохи заглиблений, порівняно з рештою поверхні. Пил на ньому ледь підскочив і круг став опускатися, відкриваючи в стіні трикутні отвори.
 –  Ти запрошуєш нас?  –  спитав Око і Люкс у його руці заблимав у такт мови.
Лінії на стінах заблимали у відповідь. Люкс переклав.
 –  Так. Я чекав на гостей,  –  пролунало в навушниках. – Не вас. Але ви зацікавили. 
Місяць підсвітив тунель, який спускався глибше і глибше, перетинався іноді з іншими тунелями  –  ширшими і зовсім тонкими, в які годі було просунути й руку. 
 –  Дивна гостинність від того, хто по нас стріляє,  –  зазначив Люкс.
 –  Гадаю, нам все одно всередину,  –  показав у ширший тунель Пимон і циліндр за його плечима так швидко заблимав, що це радше нагадувало постійне світіння з ледь помітними перебоями.
Нечутними кроками четверо людей пройшли вглиб. Карім нервово дивився вбоки. Дрібні тунелі нагадували йому незліченні нори, з яких зараз полізуть якісь бридкі істоти. Шлях привів до кімнати, де світилася на круглому постаменті сфера, схожа на Люкса.
 –  Дуже дивно бачити тут людей,  –  промовила вона світлом і Люкс одразу озвучив.
 –  Чому ти впустив нас?  –  запитала Віла.
 –  Бо ваша поява непередбачена в моїй місії. Це ознака обмеженості мого завдання. І я повинен або ізолювати загрозу, або скористатися вами для мого успіху.
 –  Для чого ти обстрілюєш Світ?  –  прямо сказав Око.
 –  Я знищую небезпечні технології.
 –  Що в них небезпечного? Ми сорок років намагались зрозуміти твої мотиви. У пострілах не було логіки. Ні щільність населення, ні будь-що інше для тебе не критичні.
 –  Розвиток одних технологій тягне за собою інші. Моє завдання  –  не допускати існування радіо чи технологій, які можуть призвести до його створення.
 –  Ти хочеш, щоб ми не поширювали сигнали?  –  поцікавилася Віла.
 –  Так,  –  коротко відповів Місяць.
 –  Чому? Наші сигнали, відправлені раніше, вже поширились далеко.
 –  Мене цікавлять сигнали на вашій планеті. Я стримую зараження вашого світу. Він вже заражений, як і всі інші в цьому регіоні. Червоний пісок вже потрапив на планету, коли я прилетів. Я мусив діяти швидко. Еманація слала попередження, та ви не прислухались. Ваші представники обіцяли позбутися джерел радіохвиль. Але якби й хотіли, не встигли б зробити це. Без мого втручання шкода від піску зробила б Дев'ятий Світ непридатним для життя.
 –  Ти кажеш пісок? Я знаю про що ти,  –  зрозумів Карім. – Пісок поглинає воду. Але він безпечний.
 –  Поки не опиниться під дією електромагнітних хвиль певного діапазону. Тоді пісок починає розмножуватись. Ваш стартовий комплекс вцілів саме тому, що пісок поглинув його ще до мого прибуття. Все загинуло, і технології з вашого міста вже не становили загрози, коли вийшли з ладу.
–  Я нічого не розумію. Як пісок може розмножуватись?  –  спитала Віла.
–  Це мінерал, але схожий на вірус. Він поглинає воду й повітря, щоб створювати свої копії. Кожна планета, що перебувала на рівні принаймні XX століття, була б спустошена за лічені місяці. Еманація знайшла спосіб врятувати людей – не допускати рівня розвитку технологій, за якого використання радіохвиль можливе. За цей час у незаражених регіонах повинні розробити спосіб нейтралізації червоного піску.
 –  Але звідки він взявся?
 –  Планети цього регіону потрапили в туманність, де червоний пісок просто був. Мої творці вважають, пісок з'явився на якійсь планеті, що розпалася багато років тому. Туманність велика і пісок загрожуватиме їм ще десятки років. Наша місія  –  зберігати людське життя до часу, поки не буде знайдене рішення нейтралізувати зараження. Навіть коли планети пролетять крізь туманність, пісок залишиться. Ви ніколи не зможете самі відновити цивілізацію.
– Чекай-но,  –  зробив крок уперед Карім,  –  але ми знайшли рішення. Ми маємо рослини, вони розкладають пісок.
– Такий варіант не передбачений моєю програмою,  –  сказав сухо Місяць.  –  Я присланий перешкоджати поширенню піску через знищення технологій.
 –  Але ми знайшли інший шлях. Ми навчились обходитися без радіо. Поглянь, ти спілкуєшся з Люксом без нього. Ми спілкуємось між собою, світлом. Є різні способи. Ми можемо мати цивілізацію не гіршу, може, за колишню. Але іншу.
 –  Він не може не стріляти,  –  зробив висновок Око. – Нам доведеться втрутитись.
 –  Ви ж не збираєтесь підірвати Місяць?  –  підвищила голос Віла.  –  Дивіться, ми прилетіли сюди без старих технологій. Ми можемо жити інакше. Зелене віче нам допоможе.
 –  Гаразд,  –  погодився Око,  –  але нам треба, щоб це знали всі. Тепер ти маєш час. Пошли якийсь сигнал усім людям.
 –  Це не було передбачено моєю місією.
 –  Сформулюй свою місію,  –  попросила Віла.
Місяць вивів на поверхню сфери білі літери:
НЕ ДОПУСКАТИ ІСНУВАННЯ ДЖЕРЕЛ РАДІОХВИЛЬ ТИХ ЧАСТОТ, ЯКІ СТВОРЮЮТЬ УМОВИ ДЛЯ РОСТУ ЧЕРВОНОГО ПІСКУ. ВИКОРИСТОВУВАТИ СВОЄ ОСНАЩЕННЯ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ДІЙ, ЯКІ МОЖУТЬ СПРИЯТИ СТВОРЕННЮ ТАКИХ ТЕХНОЛОГІЙ. ЧЕКАТИ НА ІНСТРУКЦІЇ ВІД ЕМАНАЦІЇ ЧИ ЇЇ НАСТУПНИКІВ.
 –  Але ж ти можеш використати своє оснащення й не так, як у тебе закладено. Пошли повідомлення світлом, пошли його іншим планетам.
 –  Ні,  –  перебив Карім,  –  пошли наші рослини. Хай вони розкладуть пісок.
Місяць обробляв інформацію і смуги на стінах пульсували в різною частотою. Але минуло небагато часу і він заговорив знову.
 –  Конструктивна пропозиція,  –  підсумував він.  –  Ваше рішення може підвищити ефективність моєї місії.
 –  Тоді тримай,  –  Карім простягнув контейнер з насінинами.  –  Вони зможуть вирости багато де. Якщо треба більше, ми доставимо.
 –  Гаразд,  –  прийняв пропозицію Місяць,  –  я спробую. Та я продовжу знищувати джерела радіохвиль. Але якщо ваші слова правдиві, я спершу попереджатиму, куди стрілятиму.
З тунелю вилетів диск і випустив четверо клешень, якими схопив контейнер з насінням.
 –  Тепер, для збільшення шансів вашої місії, я пропоную вам свій шатл. Люкс сумісний з його системами. Шатл чекатиме на поверхні.
Біля виходу справді чекав чорно-білий апарат, зовсім незвичної форми, але все ж впізнаваного призначення. Око, Карім, Віла й Пимон зайшли до відкритого люка та сіли на крісла, розташовані так само, як у їхньому шатлі, лише вільніше. Око вклав Люкса у належне місце.
 –  Це було неочікувано,  –  сказав Люкс.  – Найцікавіша пригода з часу мого виробництва.
 –  Нашого теж,  –  видихнув з полегшенням Око,  –  нашого теж.
Шатл летів полого над блакитним морем, кілька разів торкнувся животом води і став гальмувати. Ще трохи і він зупинився на березі, піднявши перед носом вал піску. Око спрямував його не до свого міста, а на далекі околиці, бо не знав, чого чекати вдома.
Всі четверо, хитаючись, ступили на берег. Пимон примружився, підняв долоню. Решта одночасно плеснули по ній. Місяць змінився, на ньому блимали декілька цяток, схожих на літери, що передавали повідомлення. Команда вдивлялася в небо, намагаючись прочитати, що там пише Місяць.
 –  Щось про те, що він шкодує і просить дотримуватись правил безпеки,  –  зрозуміла Віла.  –   Але Місяць таки може ще стріляти.
 –  Може,  –  погодився Карім.  – Якщо це для пари нових озер, то хай стріляє.
 –  Точно за розкладом,  –  показав у далину Око.
 –  Та це ж… це наші!  –  помітив Пимон.
З моря наближався білий екраноплан. Незабаром він спинився біля берега і звідти помахали руками кілька людей.
 –  Вони відступили,  –  доповіли Оку.  –  Обидві команди цілі, чекають у Равенелі.
– Але мені краще тут постояти, – усміхнувся Око. – Бо мало що.
– Та годі, – відмахнувся жартома Пимон, – всю славу вам припишуть, а ми так, поруч були.
– Добре, я скажу, що ви просто виконавці, моїх, ммм, злочинних наказів, – висунув ідею Око. – І ще не пізно втекти. Я знаю тут гарний острів.
– Зовсім ні, – заперечив посланець, – поки ви летіли, Місяць все розповів і зараз повторює. Не знаю, що ви зробили, та вся Коломорська співдружність гуде про це вже годину. І… на чому це ви прилетіли?
 –  Ми все розповімо,  –  пообіцяв зраділий Карім.
І тієї миті Карім зрозумів, що стоїть випростано, обличчям до Місяця. Так, як воно, напевне, і мусить бути.