Місто серед дюн

Карім знову лишився в темряві. Якийсь час він чи то дрімав, чи то просто сидів із заплющеними очима. Кілька разів здавалося, що вже ранок, але це тривала довга, тиха ніч. Прогулянка по периметру нічого не дала. Кімната як кімната, з міцними старими дверима. Але хтось наближався і Карім поспішно сів на місце і вдав, що спить.
 –  Сюди, на вихід!
Його, Сада і Саюра повели якимись незнайомими стежками до авто. Не того, що їздить на спині змія, а вантажівки з кутастим закритим кузовом, яка стояла осторонь бази.
 –  Я забираю їх до Восьмого міста,  –  пояснив Око начальнику розкопок.
 –  Але… вони ж не закінчили,  –  розгубився той.
 –  Напишете заяву, хай пришлють наших. Ці  –  підозрювані в зберіганні,  –  Око щось шепнув начальнику, який змінився на обличчі, як чогось злякався.  –  Все, ось документи, завтра зв'яжетесь із бюро.
Вантажівка поїхала шляхом, який лиш віддалено нагадував дорогу. Близився світанок і небо ставало фіолетове над обрієм. Шлях тягнувся ранковим степом між невисоких пагорбів, верхівки яких подекуди увінчували стовпи, залишки стін і безформні уламки. Зненацька авто повернуло вбік, набрало швидкість і в'їхало до лісу по зарослому бур'янами шосе. На узбіччі стола така ж вантажівка, лише порожня. Ця обманка лишилася без руху, а справжня стрімко зникла в тунелі та виїхала з іншого боку за кільканадцять хвилин. Тут була затока, блакитна вода, де чекав дивацький апарат домісячних часів. Схожий на великий широкий літак, але його розпростерті крила занурювалися в воду, а шість турбін стояли на спині. Транспорт прийняв у своє відкрите черево вантажівку, турбіни загули і поштовхали апарат далеко в море. Ледь піднятий над водою, він летів із шаленою швидкістю, лишаючи позаду клин хвиль.
За декілька годин він став гальмувати і причалив до порту. Тут був інший пейзаж, дюни червоного піску, що поглинули давнє місто. Майже недоторкане, воно стояло білими скелетами без єдиної плямки зелені.
В'язнів виволокли кілька озброєних людей і перед ними постав Око.
 –  Ну що, орли,  –  сказав він завзято, чи то з насмішкою, чи то з похвалою.  –  Вважайте, я вас урятував. Ваші відповіді купили вам квиток сюди. Саме вас тут і треба. Тепер введу в суть справи,  –  він почав ходити туди-сюди, заклавши руки за спину,  – офіційно ви втекли при перевезенні. Зуміли вибратись, скрутили водіїв і сховались. Якщо ви йдете зараз зі мною, то вас чекає світова слава, багатство і повернення додому. Якщо ні  –  в кращому випадку лишитесь тут довічно. В кращому,  –  наголосив він.
 –  Що тут робиться? Нащо ми комусь?  –  подав голос Саюр.
 –  Ви, як спеціалісти з біотехнологій, потрібні для створення однієї речі,  –  твердо пояснив Око. – Скільки це триватиме, залежить від вас. Справитесь сьогодні, і завтра вже можете бути вільні. Як вам?
 –  То на одних працюй, то на інших,  –  підсумував Сад.
 –  Можна не працювати і я поверну вас туди, де ви повинні бути. На суді, де вас засудять за Пактом про тригерні технології. Бо «Створення чи використання радіо, групової роботототехніки, засобів бездротової передачі електрики, електромагнітних прискорювачів, технологій надпровідності, квантового зв'язку та інших у цій категорії, караються Верховною комісією Протимісячних заходів фізичним знищенням або довічним ув'язненням»,  –  процитував із пам'яті Око.  –  А я, як голова комісії, маю тут вирішальне слово.
Троє доставлених людей не мали чим заперечити. Принаймні, їх доставили до місця, якого ніхто з них в житті не бачили. Серед мертвих червоних дюн, між бастіонів покинутих будівель, ховався оазис. Старий круглий стадіон наповнювали дерева і з трьох білих веж навколо відкривався вид на цей зелений острів у морі піску.
 –  Ваша форма,  –  байдуже доповіли Каріму після того, як, на його здивування, його відвели в апартаменти біля стадіону.
Білий одяг із вертикальними сірими смугами виявився м'яким і зручним. Карім потрусив руками й ногами, покрутив шиєю. У вітальні лишили на столі всі його речі, включно з квасолинами та планшетом-кальмаром. Білий аркуш, заповнений дрібними літерами, був чимось на зразок договору з приміткою знизу «за відсутності заперечень вважати погодженим». Тож тепер Карім на роботі, все шито-крито. Принаймні, за законами співдружності. Тікати звідси марно, та й куди побіжиш, не знаючи де ти? Ще поклали щось на зразок візитівки з зазначенням рухатися за зеленою лінією на підлозі. В будівлях були кілька ліній і кожна вела до іншого відділу. Карім швидко зрозумів, що абикуди розходжати йому не дозволять. Повсюди під стелею висіли камери спостереження, а на кожному поверсі несли службу охоронці.
Зелена лінія привела до однієї з веж. Порожній стіл і папір з переліком завдань уже чекали. Жодних додаткових пояснень не пропонувалось, і така втаємниченість відчувалася в усьому: від суті роботи до розташування самого міста. Просто світ у світі, про який, схоже, і в самій Коломорській співдружності не здогадуються. Але цей світ давав уявлення про те, яким усе було колись. Тим паче дивно, як це все вціліло.
Ближче до опівдня двері, що досі були зачинені ззовні, відчинились.
 –  Ви з нової команди,  –  зауважила працівниця, що тримала чималий планшет. Її костюм нагадував той, що в Каріма, але трохи темніше обличчя і зачіска з двох пучків видавали людину геть нетутешню.
 –  Я тут не зовсім добровільно,  –  відповів Карім недоброзичливо, поки торкався плям на власному планшеті.
Різнобарвні смуги на екрані нагадували якусь складну настільну гру і Карім повинен був тискати їх у певному порядку, а вони у відповідь змінювались у найнесподіваніших місцях. Тонкі щупальця тягнулися з планшета до білої квасолини.
 –  Це програмована древоформа,  –  впізнала новопризначена колега,  –  так?
Карім кивнув.
 –  Вам буде простіше, коли зробити так,  –  колега показала на власному планшеті тривимірну модель дечого, схожого на дерево з багатьма отворами у стовбурі.
 –  Емм, дякую,  –  Карім з інтересом придивився до моделі.  –  Але що це? Не бачу сенсу.
 –  Це частина більшої… машини. Мабуть, це не зовсім правильно назвати машиною.
 –  Це й не буде машина,  –  втрутився інший колега з тутешніх. Його біле, зачесане набік волосся було такого ж кольору, як місцеві будинки.  –  Це швидше симбіоз наших і ваших технологій. Я Пимон,  –  простягнув він руку,  –  а це Віла.
 –  Вибачте, я не представилась,  –  розсміялася Віла,  –  ми всі тут трохи в секретних справах і справжніми іменами рідко ділимось.
 –  Прекрасно, але хтось пояснить, що я роблю? Нащо ці параметри?  –  Карім показав на свою «гру» на планшеті.
 –  Очевидно, металізована древоформа,  –  швидко зрозумів Пимон.  –  Ми намагалися створити власні, але вони дуже повільно проростали. Навіть при тому, скільки тут червоного піску.
 –  Ви брали їх пінцетами чи що?  –  запідозрив Карім.
 –  Так, а щось не те?
Карім закотив очі. Тільки ці «механісти» могли не допетрати таку просту річ.
 –  Піт каталізує ріст. Це як… не знаю… як стартер чи що. Уявіть  –  пхати авто самим і завести його.
Пимон і Віла перезирнулись, намагаючись не видати свого здивування. Віла щось записала в планшет.
Насінина була запрограмована до обіду і її поклали за стінами стадіону, на пласку платформу. Навколо розсипали червоний пісок і кілька видів поживних порошків. Карім зняв з квасолини тонку оболонку, торкнувся насінини. Вона стала швидко поширювати коріння, що вбирало речовини. Коріння, піддаючись закладеному інстинкту, вигиналося в різні боки, спліталося й дерев'яніло. Поглинені метали поступово надавали йому сталевого відтінку й коли ріст завершився, менші корінці відмерли. Лишилося дещо, подібне на порожнистий дірявий стовбур. Платформа, що стояла весь час на коліях, рушила з місця.
 –  То це деталь якоїсь штуки,  –  припустив Карім.
 –  Корпус, це нагадує корпус,  –  уточнила Віла.  –  І нам треба зробити ще.
– А тоді?
– Коли все скінчиться? Лишусь тут. До університету мене ніхто не пустить. Маргінальне походження. Знаєш, що це?
Карім мовчки похитав головою.
– Коли твої батьки трохи не в ладах із владою. Тебе сюди привезли, а я прийшла сама.
Праця тривала. Древоформи набували вигляду сфер, труб, конусів. Карім намагався уявити як це все виглядатиме вкупі, але це ніяк не складалося. Зовсім незбагненна конструкція, яку затіяв цей аферист Око. Але врешті-решт усі затії хтось назве аферою.
На кілька днів роботи поменшало. Схоже, тепер свою частину робили інші. Віла отримала довгий список завдань, а Карім міг довше поспати і робити щодня зарядку в виділеній йому кімнатці з вузьким високим вікном. Він помітив, що в місті є десятки працівників, якщо не пару сотень. Він же мав нагоду прогулятися парком усередині колишнього стадіону. З його стіни відкривався краєвид на місто, що потопало в дюнах і лише деінде могло б називатися розчищеним. Неймовірно як воно вціліло, коли Місяць знищував і менші. Але його не просто розкопували. Між будинками висіли гірлянди оптоволоконних кабелів, а на найвищих будівлях іноді блимали вишки безкабельного зв'язку, передавали закодовані дані в межах видимості.
 –  Привіт чи що,  –  Саюр стояв позаду вже якийсь час.
 –  О, теж тут,  –  Карім обернувся, радий бачити колегу, хоч і знайомий з ним був недовго.  –  А Сад?
 –  Він там,  –  показав кудись пальцем Саюр,  –  у медпункті. Розпереживався. А ти що?
 –  Якусь дурницю дали робити. Ніхто не може пояснити що до чого. Щось так відчуваю, нас тут і лишать. Де ми взагалі?
 –  Ну, це неважко, – Саюр примружився на небо. Он, бачиш ті зірки? Якщо вдень видно зірки, то ми в Північній півкулі. Десь південніше від дому. Думаю, Орида.
 –  Орида, кажеш? Тут мусить бути дуже волого, а ми в пустелі.
 –  Може за сорок років усе висохло. А місто нагадує… знаєш, тут є мозаїка. Думаю, тобі краще побачити.
В вестибюлі однієї будівлі, схожої на закопану в землю сферу, справді була барвиста мозаїка, зроблена з таких дрібних шматочків, які ледь вдавалося розрізнити вже з пари метрів. Саюр показав на центральну композицію: біле місто на узбережжі, з-за якого піднімалися в небо шпилі чи голки. Над ними були зорі, але Місяць іще не світив.
 – Я чув цю назву, мис Равенел,  –  почав Саюр.  –  Звідси запускали ракети в космос. Типу тих, що пускають на Новий рік, тільки більші і складніші.
 –  Еманація,  –  пригадав Карім.  –  Ми були в Еманації.
Колись Дев'ятий Світ належав до Еманації  –  великої держави, що займала багато планет. Записи, переписані з заборонених пристроїв на папір, свідчили, що були апарати, які долали космічну прірву й могли навіть переносити людей. Але це тепер нагадувало перебрехану багато разів легенду. Ну які міжзоряні польоти, коли автомобіль бачиш раз на кілька місяців?
 –  Око хоче запустити ракету,  –  впевнено сказав Саюр.  –  Але не таку, як колись. Іншу, без тригерних компонентів. Таку ракету, яка не розгніває Місяць.
Карім втягнув повітря ніздрями, наповнюючи легені.
–  Це найвідбитіше, чим я займався. Але тоді я хочу це побачити.
– Знаєш, – підморгнув Саюр, – думаю, вони всіх на це ловлять. І тільки нас притягнули за комір.
Тепер усе почало трохи складатися докупи. Якщо Саюрова здогадка правдива, то місто працює над ракетою. Але мета усього задуму все одно неясна. У їдальні Карім присів до Пимона.
 –  Що там, як справи?  –  поцікавився він, вмощуючись на стільчик.
 –  Все звичайно,  –  відповів Пимон, стукаючи паличками по тарілці.  –  Віла казала… а ось вона. Сідай сюди.
Віла присіла зі своєю тацею, глянула на хлопців.
 –  В нас, бачу, дружній колектив,  –  похвалила вона.
 –  Там теж,  –  Карім показав на стіл, за яким сидів Сад і теж двоє людей. Костюми всіх трьох були такі ж, як на Карімі, Пимоні та Вілі, з лініями тих же форм.
 –  Три команди з однаковим складом,  –  зрозуміла Віла.  –  Але робимо різне.
 –  Ідеї?  –  нагнувся вперед Пимон.  –  Може, про це треба говорити тихіше?
 –  Здається, я в знаю, що від нас хоче Око,  –  Карім нагнувся також.  –  Це ракета.
 –  Щоб збити Місяць?  –  з азартом спитала Віла. – Моя мати пробувала. Ну, агітувала хоча б.
Хлопці перезирнулись. Якщо так, то бути до цього причетними викликало дрібненькі дрижаки. Як припустив Пимон, ракета лише частина проєкту. Він накреслив на серветці як усе приблизно повинно бути. Схожа на гострий паросток ракета мусила стояти вістрям догори, а на ній, як звірятко на стовбурі, містився схожий на птаха чи то літак апарат. Ракета лише виводила літак за межі атмосфери Світу, а далі він долетів би до Місяця, виконав свою загадкову місію та повернувся на Світ. Конструкція дозволяла сісти хоч на якусь із старовинних доріг, хоч на воду. Але Пимон сказав, що фінал залежить від подій на Місяці. Якщо головним здобутком буде якась забрана річ або дані, то повернутися треба в конкретне місце. Якщо ж мета  –  диверсія проти Місяця, то місце повернення не має значення. В усякому разі, позаяк радіо заборонене, хтось мусить повернутись і особисто розповісти як усе пройшло.
Каріма викликали до кабінету Ока несподівано і без усякої видимої причини. Великий начальник сидів у кріслі старого зразка за столом того елегантного дизайну, який траплявся лише зрідка в руїнах.
 –  День добрий,  –  привітався він перекручено, –  сідайте. Я знаю, що ваша робота дещо загадкова і для всіляких припущень дуже сприятлива. Але я викликав вас не тому, що ви розказуєте небилиці. Врешті, частка правди в них є. Мене цікавить ваше заняття вдома. Скажіть цього разу чесно, чим ви займалися?
 –  Запускав кулі, програмував повідомлення з них.
 –  А щодо органічних акумуляторів для старих радіопередатчиків?  –  Око підморгнув.
 –  Я… я ставив приманки для Місяця. Мені давали завдання… Щоб зробити озера для креветок.
 –  Ось,  –  Око підняв палець догори.  –  Вам не чужа сміливість. Це мені і потрібно. А ще приманки. І в цьому буде суть вашої роботи наступного тижня. Бо вже на початку атак ми помітили, що Місяць має боєзапас. Він робить близько десяти пострілів, а потім мусить зарядити зброю. Це триває майже годину. Отже, можна змусити Місяць обстріляти фальшиві цілі, щоб відволікти від справжньої.
 –  Про яку ціль ви кажете? – насторожився Карім, перебираючи подумки варіанти.
 –  Ту, якої ще не існує. Та яка чарівним чином з'явиться, коли скласти все докупи.  –  Око показав руками, ніби зліплює різні шматочки.  –  Якщо вдасться  –  ми всі звільнимось від Місяця. Назавжди.
 –  А як ні?
 –  Буде ще одна заборона. Але я прошу вас створити батареї якнайшвидше. Передатчиків ми маємо вдосталь, справа за вами.
Вирощувати акумулятори насправді було найважче. Древоформа може бути велика, та вона проста. Акумулятор натомість містить безліч дрібних деталей, схожих на органи електричного вугра. Запрограмувати насінину на їх створення марудна робота. Карім знав, що зробити все за шаблоном не вийде. Все залежить від конструкції пристрою, порожнин, якими повинні пролягати провідні стебла, вологі всередині та вкриті природним ізолятором. Кілька разів Пимон і Віла зазирали до кімнати і щоразу приманок ставало більше. Та більшало і невдалих акумуляторів, які лишалося виносити в компостувальний бак.
Але за чотири дні п'ятнадцять приманок були готові. Карім уперше за час перебування тут їхав за межі міста, закласти приманки. Поки  –  лише для випробування. Авто хиталось, грузло в червоному піску. Та випробування мусило відбутись далеко звідти, значно далі, ніж навіть коли-небудь Карім від'їжджав із власної волі. Не знаючи, де опиниться, він подумав, що як раптом побачить якийсь достеменний орієнтир, то втече. Ну, або спершу розвідає, а втече другого разу.
Пимон оглядав безлюдний краєвид із вікна, іноді роблячи фото на незграбний фотоапарат, який виводив картинку одразу на квадратну гнучку пластинку. Зненацька він спрямував об'єктив на Каріма з Вілою.
 –  Ай!  –  колега затулилась долонею. На готовому знімку зафіксувались зовсім не готові до фотосесії обличчя.
 –  Ще раз,  –  наполіг Пимон.
 –  Не трать плівку,  –  сказала серйозно Віла,  –  не вистачить для звіту.
 –  Звіту? По одному на приманку і досить. Ось ще…
Пимон побачив крізь видошукач щось і різко натиснув кнопку. Лише тоді відірвав погляд. У далині їхали кілька машин, але зовсім не схожих на ті, що траплялися в місті чи будь-де досі.
 –  Це танки!  –  вигукнув Пимон.
 –  Танки?  –  обернувся водій, що досі мовчав усю дорогу.  –  Невже співдружність пронюхала?
Водій розвернув авто і на повній швидкості поїхав назад. Справді, бронетехніка наближалась.