Не можна!

Крізь високі зарості трав швидко й напористо ішов чоловік. Шорсткі стебла чіплялися за куртку, штани, плуталися під черевиками та затуляли огляд. Часом рослини скидали зі своїх верхівок білі парашутики з насінням, що здіймалися легким вітром угору. До потрібного місця не вела жодна стежка, жоден швидкий шлях. Карім подбав про захист і чекав тільки одного  –  коли зарості нарешті закінчаться.
І скоро море трав справді скінчилось, а за ним відкрився кам’янистий краєвид. Дрібні бур’яни пробивалися плямками поміж невиразного каміння, в якому Карім одразу впізнав бетон. Він дістав з кишені табличку з картою, звірився з нею  –  все правильно. Тоді зняв заплічника, вийняв звідти плід, схожий на помаранчеве яблуко. Кілька доторків до скупчень темніших плям на  фрукті –  і він надувся, сфера швидко піднялася в повітря та зависла, утримувана тросом. На сфері зблиснули фіолетові вогники, яскраві, як іскри від зварювального апарата. У відповідь в далині зблиснули такі ж вогники. На табличці, що здавалася картонною, з’явилися літери, котрі нагадували плями темного грибка.
МІСЯЦЬ. 15 ПІВНІЧ. 20 ХВИЛИН.
Не гаючи більше ні миті, Карім вийняв важкий пристрій, схожий на невеликий, але напрочуд важкий двигун. Під кришкою його корпуса ховався поцяткований листок. Карім набрав на ньому, як на клавішах піаніно, код. Усередині щось зарухалось, з механізму пішов жар. Людська фігурка щодуху помчала до тільки їй відомої точки. Над обрієм з’явився Місяць. Він швидко рухався, ділячи небо навпіл невидимою колією свого польоту. Карім гнався крізь траву, що вже приховала лишений ним слід, і хмари парашутиків злітали й злітали, вказуючи, як швидко він біжить. Таймер на табличці невпинно щось відраховував, а Місяць вже завис майже в центрі неба.
 –  Давай-давай, пів хвилини!  –  бородатий чоловік вже виглядав Каріма, подивляючись раз-по-раз у небо і стоячи на одному коліні.
Карім упав чи то зумисне заліг у довгий рівчак. Бородань ліг поруч, обличчям до землі.
 –  Чого так довго?
 –  По тій траві добре бігти? Сам подумай.
На Місяці набирав силу спалах, яскравий промінь спустився до землі, кілька секунд стояв сліпуче яскравою колоною, а потім голосний тріск заглушив вітер, сюрчання коників і мову.. Хвиля жару покотилася навколо, земля, каміння та жмутки трави пролетіли над рівчаком. Земля двигтіла, а коли заспокоїлася, Карім з колегою підвелися. На місці моря трави лишилася потемніла земля, а в центрі  –  круглий кратер з оплавленим дном.
Декілька людей з’явилися з невидимих сховків поруч. Вони стояли, кожен спершись на одне коліно, та ледь схиливши голову, але не зводили очей з Місяця, що плив собі далі, а потім вирушили до кратера з інструментами.
 –  Отут!  –  жінка в помаранчевій жилетці показала на прозору оскліле дно кратера.
Робітники вирушили туди, почали розбивати оплавлений ґрунт ломами. Скоро з-під нього прорвався фонтан підземних вод. Місце удару повільно перетворювалося на озеро.
 –  Ну, коли креветки?  –  поцікавився Карім у молодого робітника, що тягнув назад лом.
 –  До вечора не буде,  –  пожартував той.
Озеро ще навіть не наповнилось і Карім прекрасно знав, скільки ще треба з ним зробити, бо виконував свою роботу не вперше. Але за минулі два роки круглих озер, звідки ловили смачних креветок і смачні волокнисті водорості, побільшало.
 –  Сідаємо, сідаємо,  –  кликала водійка до старого автобуса без коліс, поставленого на спину величезного лускатого змія. Той заворушився і спершу повільно, а потім швидше і швидше зарухався по траві.
Автобус хитало, дехто проте почали їсти якісь взяті в дорогу харчі, інші теревенили. Шлях додому тривав довго. Рідне містечко здалеку зустріло своїми старими одно-двоповерховими будинками, оброслими товстим гіллям чи корінням, яке тримало їх, мовби не давало розпастися на частини. Під вечір, усе ще розминаючи занімілі плечі, Карім зайшов до кімнати отримати платню.
Старший чоловік висипав на стіл різнобарвні стручки, розкрив їх. Повипадало насіння, схоже на квасолини. Кінчиком ножа чоловік відрахував декілька сірих, трохи червоних і фіолетових, а ще білих, звіряючись із написаною від руки таблицею.
 –  За ризик надбавка вже менша,  –  зауважив він.
 –  Тільки три?  –  розчаровано поглянув Карім на білі квасолини.
 –  Я собі в кишеню їх не кладу. Сказали по три давати. Бо озер вже багато, нових тут не треба. Ти молодий, то ще можеш на заході підзаробити, там якраз пустелю освоюють. Але зажди.
Карім, який вже збирався йти, поклав руки на стіл.
 –  Що «зажди»?
 –  Є підробіток. Недалеко, біля Тарілок. Там співдружність, як вона там називається, розбирає руїни, то їм треба робітників. Кажуть, ми поближче і нам, розумієш, можна менше платити. Але це нормальна плата. Дивись,  –  чоловік простягнув біло-синю рекламку, надруковану на тонкому папері.
 –  Я подумаю,  –  відказав Карім і швидко пішов.
На розкопки приїхало небагато людей, але таки й не зовсім мало. Коли вантажний змій приповз до вказаного в рекламі місця, там відпочивав іще один, ліниво слідкуючи жовтими очима за людьми. Поруч стояли кілька масивних автомобілів з великими товстими шинами. Люди в світло-жовтому одязі трималися осторонь зміїв, очевидно маючи зараз перерву.
Серед ледь горбистої місцевості, де ріденький ліс переходив у степ, біліли кілька споруд. Форма їх була старомодна, без гострих кутів, але найбільше привертали увагу декілька кістяків антен-тарілок. Шари плюща в деяких місцях робили стіни дуже схожими на ті, що вдома. Та місце стояло занедбане багато років, і ось нещодавно тут прокопали дивні короткі траншеї, поставили великі полотняні намети й огорожі.
 –  Добрий день,  –  привітав прибулих високий чоловік. –  Я чув, вас недавно атакував Місяць. Ви можете спитати чи не вистрілить він сюди? Обіцяю вам, не вистрілить, бо ніяких високих технологій тут нема. Все вкрадено до нас.
Серед робітників почувся стриманий сміх.
 –  Так,  –  продовжив інструктор,  –  нічого цінного тут не лишилось. Але це колишній центр зв'язку. В ньому є стіни, підземні сховища, і все це треба розчистити. Тут буде центр торгівлі між нашою Коломорською співдружністю та вашим Зеленим вічем. А це значить наші технології в обмін на ваші зерно, фрукти, паливо і все інше. Часу до кінця тижня.
 –  Чого так спішно?  –  почулося з шеренги робітників.
 –  План не я складав. Завдання вам зрозуміле? Тоді до роботи.
Справи рухались непогано, в покинутих кімнатах стояли нещодавно привезені меблі та ліжка, і для всіх вийшло вважай по окремих апартаментах. Щоправда, замість дверей штори, і решта зручностей на іншому кінці комплексу, та вони принаймні були. Розчищати належало не стільки завали, скільки пісок, який засипав деякі приміщення чи не повністю. Карім орудувати лопатою не збирався і подав про себе дані як «програміста древоформ». Той самий дядько, що був інструктором, почухав підборіддя, щось позначив на своєму записнику з єдиною електронною сторінкою. Поруч сиділи на старих розкладних стільцях іще двоє.
 –  То ви всі, кажете, програмісти?  –  з ноткою недовіри спитав інструктор. Ті закивали.  –  І документи у вас є?
Усі троє стали шукати в кишенях, сумках білі картки з чорно-білими фото й написами.
 –  Вас покличуть. Сьогодні ще гуляйте. Завтра-післязавтра вам треба буде акуратно розбити пару стін. Знаю, вам це раз плюнути. Але базу не покидати. На перший виклик щоб були. Поки вільні.
Здивовані, троє спеціалістів вийшли з намету. 
 –  І звідки ви?  –  поцікавився один, більш круглолиций.  –  Я Саюр, з Крабового Бору.
 –  З Колоддя, Карім. А ви?
 –  Сад, з Садівця. Дуже легко запам'ятати,  –  представився інший.
 –  О, далеченько,  –  оцінив Саюр.  –  Ну то як, тільки прийшли працювати, а вже вихідний?
Десяток товаришів з лопатами робили зникнення дюн тільки питанням часу і саме активно над цим працювали.
 –  Якось незручно,  –  сказав Карім.  – Там працюють, а ми…
 –  Ой, велике діло,  –  відмахнувся Саюр.  –  Я п'ять років вчився, щоб робити свою роботу за хвилину. Місце нове, треба звикнутись.
Не бажаючи кудись ще йти, Саюр підкинув у повітря білу квасолину та спіймав її. Тоді злущив з неї оболонку, кинув на піщаний ґрунт і посипав червоним піском, припасеним у прозорій пляшці. Квасолина з тихим тріском стала швидко рости і утворила подобу блідого гриба з широкою парасолькою та кривою ніжкою. Саюр присів у його тіні.
 –  Це мій винахід,  –  похвалився він.  –  Не тільки тінь, а ще й вітер. Підніміть руки.
Карім і Сад майже торкнулися пружних пластинок знизу парасольки. Від них лилася приємна прохолода.
 –  Хороша штука, та я піду хоч спитаю як справи,  –  Карім зібрався йти.
 –  Я теж,  –  сказав за компанію Сад.
 –  Ну як знаєте. Я тут коли що.
Вже другого дня прибула команда розкопала вхід до засипаної кімнати. Карім відклав кошик із піском і з цікавістю зазирнув усередину. Налобний ліхтарик освітив приміщення, що насправді було коридором. Старе авто, що втратило колір, свідчило  –  це стоянка. Але її розтинала, як лезо гільйотини, масивна бетонна плита, зовсім тут недоречна. На плиті колись давно лишили малюнок червоною фарбою, квадрат і стрілку, що показувала на нього згори.
 –  Розійтись, розійтись!  –  начальник всієї цієї справи поспішав до знахідки, щойно йому доповіли.  –  Треба її пробити. Де там ваше насіння? Програмісти!
 –  Я тут,  –  озвався Карім.
 –  Га? Ви вже? Діставайте свої штуковини, вас для цього покликали.
Карім вийняв з кишені коричневу квасолину, зняв оболонку, поклав насінину впритул до плити. Тоді зачерпнув червоного піску з землі й посипав насінину. В світлі ліхтариків квасолина за лічені секунди набухла, тріснула і розкинула майже білі стебла. Пісок розчинявся, рослина всотувала його і більшала. Стебла залізли під плиту і скоро нею поширилися тріщини. Декілька малих шматків бетону відвалилися, потім більші, тріщини росли, поки з них не пробилися безліч гілочок. За кілька хвилин вони всохли, стоншали
 –  Добре,  –  приховуючи здивування похвалив начальник,  –  далі ми самі. Ви на сьогодні вільні.
 –  Вже все?  –  Саюр тільки-но прибіг, почувши звістку про черговий закінчений етап.
 –  Так, вже. Розходимось.
Несподіваний відбій застав робітників зненацька. Ще майже пів дня, а зайнятись нічим. Навколо пустка, де сюрчать комахи, а в небі зрідка пролітає кілька птахів.
 –  Так можна працювати,  –  сказав жартома Сад.  –  В нас вдома якось воно складніше.
 –  Я й не проти. Але дивись, що вони роблять?  –  показав Карім на те, що відбувалося метрів за сто.
З виявленого сьогодні приміщення котили кілька візків з металевими контейнерами. Ті були різного розміру, але однакового вигляду, блискучі, з округлими кутами.
 –  Здається мені, вони знали, що тут,  –  запідозрив Карім.
 –  І що?
 –  Не знаю. Але як домісячні штуковини. Мутне діло.
Саюр ввечері розважав людей зі співдружності своїми фокусами. Квасолин він мав багато і показував як може виростити з них хоч стільчик, хоч свою дерев'яну скульптуру. Глядачі плескали та вигукували свої ідеї. На віддалі від цієї комедії, за старим парканом, зупинилася вантажівка. Вона вимкнула фари та постоявши, стала скидатися на просто темну безформну пляму серед пагорбів під зоряним небом.
Копачі та Карім полягали раніше. Карім заснув не одразу, та коли стемніло, почув як хтось наближається. Повільними кроками невідомі двоє чи більше осіб підійшли до сусідньої кімнати. Тихе «пш»  –  і за трохи щось важке потягли назовні. Карім підвівся з ліжка, нечутно встав у куток. До його тимчасового житла хтось зайшов. Хтось у окулярах нічного бачення, наскільки дозволяло розрізнити світло ясної місячної ночі. Незнайомець побачив порожнє ліжко й одразу зрозумів де Карім. Він різко спрямував щось у куток і тихе «пш» закінчилося уколом у бік. Карім захрипів і спустився вздовж стіни. Сон швидко здолав його.
Після тривалої темряви повік торкнулося світло. Карім не розплющував одразу очі. Якщо їх закрили пов'язкою, то бачити він не повинен був, щоб там не було навколо. Але зараз її зняли і за трохи він розтулив повіки. Карім сидів у кімнаті з бетонними стінами, яка вочевидь не призначалася бути в'язницею, але зараз це була вона. Він сидів на ящиках, яких тут було чимало, а попереду стояв, тримаючи в руках пов'язку, високий чоловік з короткою білою бородою, вистриженою у дивній кутастій формі. Біле товсте пальто свідчило, що це ніяк не інший в'язень, але й не вартовий.
 –  Ну що, привіт,  –  привітався незнайомець і сів на ящик.  –  Наша розмова може бути коротка, а може й довга. Це залежить від твоїх відповідей. Якщо говоритимеш довго, то краще представся.
 –  Карім,  –  відповів в'яло  в'язень, тіло погано слухалось і язик затерп. Руки щось тримало за спиною.
 –  Карім. Чудово. Мене називають Око, цього поки досить. Чим, Каріме, ти тут займаєшся?
 –  Я… я на заробітках. Всі ми.
Око багатозначно розвів долонями.
 –  Це офіційно. Але кілька років тому ми помітили, що вашу територію дивно часто обстрілює Місяць. Хоча всі знають, що ви фермери і високих технологій не маєте. Та всі також знають, що Місяць тригерять саме вони. Можливо, ти розкажеш, що у вас відбувається.
Тут Карім зрозумів, що про суть його роботи вдома краще мовчати. Адже це він ставив приманки для Місяця.
 –  Я просто землемір. Це всі підтвердять, – сказав Карім, відводячи погляд.
 –  Інші теж дають свідчення,  –  відповів Око не конкретизуючи.  –  Оцей ваш веселун і другий, серйозний такий. Але якщо вони скажуть інше, це може погано скінчитись для вас усіх. Я чекаю повних відповідей: що привело тебе сюди і що ти знаєш про решту.
Карім надув щоки і зі свистом випустив повітря.
Дев'ятий Світ не завжди був такий. Багато років тому тут пролягали дороги, стояли міста з високими білими будівлями, схожими на сплетені стрічки. Але одного дня, чи в інших місцях  –  ночі, у небі з'явилася біла сфера. Її назвали словом, яке не мало сенсу  –  «Місяць». Місяці бували в інших планет, але цей не тільки виник раптово, а ще й атакував яскравим променем найбільші міста, щойно вийшов на орбіту. Коли народився Карім, ходили різні пояснення. Що Місяць покарав людей за якийсь злочин, що він охороняє якийсь скарб усередині, що це прибульці з космосу чи таємна зброя, що вийшла з-під контролю. Але поведінка Місяця не піддавалася жодній логіці. Він нищив і міста, і маленькі села, і окремі споруди, сховані серед лісів чи скель. Він минав одних і вбивав інших, які нічим не відрізнялися. І нічого не хотів взамін. Але в міру того, як зникали з ужитку авто, комп'ютери, навушники чи торгові автомати, Місяць нападав дедалі рідше. Атаки ставались, але кожна смерть додавала свої слова у список табу.
Не можна дивитись на Місяць стоячи. Не можна ходити по стародавніх коліях. Не можна брати свіжий червоний пісок. Не можна відкривати круглі скриньки з дротами. Не можна торкатися залізних вишок на дахах старих будинків. Не можна, не можна, не можна. Але що не заборонено, те дозволено. Ніхто не забороняв приборкувати степових зміїв, або їсти ягоди, кущі яких заполонили розбиті руїни. Ніхто не давав заборони розводити лісових кальмарів, які дивним чином формували з ужалених ними кущів свої кубла. Колись нікому на думку не спадало носити висушені шкірки пурхавок на плечах, а зараз це робили всі. І ніхто не казав, що Місяць не можна змусити стрельнути в певні викопані з землі речі. Просто треба вміти їх для цього підготувати.
 –  Отже,  –  підсумував Око,  –  ти просто бачив здалеку як Місяць стріляє по вашому Віче.
 –  Так, бачив,  –  підтвердив Карім.
 –  Ти запускав ті живі аеростати, які передають світло і попереджають про атаку Місяця.
 –  Угу,  –  Карім не розповів, що це була лише половина його роботи.
 –  Достатньо. Я розумію, що ви всі виконавці і в деталі не посвячені. Та все ж от яка справа. Ви сорок років як розвиваєте свої біотехнології. Складних машин ви не маєте, бо вважаєте їх шкідливими. У вас кажуть, це вони розгнівали Місяць.
 –  Дехто так кажуть,  –  уточнив Карім.
 –  Нехай дехто. Але уявімо, що хтось знайшов домісячне радіо. Приносить його до міста Коломорської співдружності чи вашого Віче. Вмикає його, і Місяць у свій черговий обліт стріляє. Сотні й тисячі загиблих, знищені будинки, заводи, порти. Колосальний удар для держави. Все, чого я хочу, це захистити людей. Своїх, чужих, які ще нам незнайомі. Серед них і багато хороших, я так думаю. Зараз за сорок років населення нарешті збільшується. Ми навчились обходитися без того, що тригерить Місяць. І тут якісь фермери, які їздять на зміях і мають оці живі дисплеї з бактерій чи вулики з самонавідними бджолами, чимось привертають його увагу. Я хочу, щоб ти сказав просту річ, яка особисто тобі нічим не загрожує. Що був свідком як ваше Віче використовує заборонені технології. Вас, фахівців, послали сюди. Знаючи, що тут сховані домісячні технології, ви погодилися дістати їх. Ви не знали, що саме тут сховано. І ці технології ви повинні були таємно забрати з собою. Я сказав повну вигадку, чи в цьому є частина правди?
Це була хитра пастка. Якщо Карім визнає, що все було «десь так», то це можна буде дуже широко трактувати так, як захоче Око. Але сказавши «ні», Карім збреше. А замість його брехні Око наплете чого завгодно.
 –  Мені треба згадати,  –  викрутився Карім,  –  ваш дротик сильно дає на голову.
 –  Гаразд,  –  Око встав, зібрався йти до виходу,  –  я повернусь пізніше.