Розділ 1.1.

       Так все виглядало для Неони. Та для Стемма все було зовсім інакше.

        – Неоно, я… – почав було парубок декілька хвилин тому.

        – Заткнися, – обірвала вона його.

        – Окей. Мовчу.

       Стемм мовчки спостерігав за дівчиною. Її погляд почав блукати. Спочатку до його велосипеду, потім до річки… Наче вона спостерігала за кимось.

       – Ей, ти когось бачиш? – запитав він. Вона не звернула на нього уваги. В Стемма волосся ворухнулося  на голові. Вона точно спостерігала за кимось невидимим.

        Дівчина повернула голову, до чогось прислухалась, потім гукнула:

        – Стемме, – і через паузу, –   Ей, це що, знову якісь жарти?

        – Агов, я тут, чого ти?…– почав було він, але вона знову гукнула.

        – Стемм, ти де?

        – Я тут, – він замахав руками, але вона не звертала ніякої уваги.

        Неона піднялася і пішла до річки.

        – Стемме. Ти мене чуєш? Ти де?

        – Та що за срань відбувається? – Стемм піднявся і повільно пішов за нею.

       Біля річки, вона несамовито заволала і відскочила на берег. Стемм з переляку стрибнув від неї.

      – Ей, ти мене чуєш? – закричав він.

      У відповідь дівчина заволала ще гучніше і затулила вуха руками. Він ухопив її за плечі. Неона розвернулася і впилася йому в обличчя нігтями…

       Стемм підсвідомо відштовхнув її. Вона позадкувала декілька кроків і впала на сідниці. Він схопився за обличчя. На пальцях залишилася кров.    

     – Ти що, взагалі з котушок злетіла, скажена?

      – Ти…– Неона спантеличено переводила погляд з нього до річки.– Ти пішов купатися, а виліз з річки без очей і без ніг…

    – Я сидів біля вогнища, – закричав він. – З ногами і очима. І тими очима спостерігав, як ти скачеш тут на березі і верзеш якусь хрінь…

    Вона не знала, що відповісти, тільки перелякано дивилася на нього.

     – Весело вам тут? –  пролунало позаду Стемма.  Неона скрикнула і втупилася за спину хлопцеві. Той ледве не підскочив з переляку і озирнувся.

       На краю галявини стояв дідок. Невеличкий, кріпенький, в білих полотняних штанях і сорочці. Сиве, нерівно обрізане волосся стирчало в усі боки, як і борода.

      Він підійшов до вогнища.

      – Звичайно весело, якщо чадарою багаття палите.

      – Якою чадарою? – розгублено запитав Стемм.

      – Трава така, дурман наганяє,­– весело відповів дідок.– Як виросте велика, стебло дерев’яніє, а ви його у вогонь, значить, замість дровцят. От диму й нанюхалися…

     – Галлюніцоген  значить?

     – Ага, люціген, він самий, – дідок був самі веселощі, посміхався на всі зуби. Аж на всі дванадцять.

     – А ти хто такий, діду? – Стемм знову торкнувся до подряпаної щоки. – Звідки взявся?

      – Так живу я тут, неподалік. Чую, бешкетуєте, спати не даєте. Схожу, думаю, погляну, що там. А ви тут дурману нанюхались і дурня клеїте.

     Стемм підійшов до Неони і допоміг піднятися. Вона дивилася на нього з осторогою. Галлюніцогенна трава багато що пояснювала, та ще занадто яскрава картинка скаліченого тіла стояла перед очима. Та й трава не все пояснювала. Заблукали вони все ж раніше…

      – Так то Ваша хатина стоїть біля дороги? – запитав Стемм, не міг для себе визначитися на «ти» чи на «ви» звертатися до діда.

     – Атож, моя, чия б іще?

     – Щось я її раніше не бачив, – мовив хлопець.

     – Так по іншій стежині їздив мабуть, от не бачив, – засміявся дід.– Тут їх знаєш скільки, стежин цих? Тьма тьмуща.  І плутають, ой плутають…

    Стемм хотів спитати чому саме біля хатини стежин немає, та промовчав.

    – Чаєм причастуєте, старого?

    – Сідайте, коли вже тут.

    Стемм сів на своє місце. Неона повісила казанок над вогнем та підлила води с пляшки.

     Дід всівся прямо на землю, схрестивши ноги.

     – Чашки тільки в нас третьої нема, – сказала дівчина. –  З одноразового посуду будете пити?

     – То не біда,– дід запустив за спину руку й невідомо звідки витягнув залізну кружку. – В мене своє є.

     Він раптово хитро звузив очі і оглянув їх по черзі.

    – Може й поїсти чого знайдете?, – запитав через сміх.

    – Чудний ти, діду, – Стемм чомусь  знову перейшов на «ти». Поважливо звертатися до цього веселуна було незручно. – Їсти не готували, хіба консерви…

    – Ну й чудово, – перебив його дід і витяг із-за спини дерев’яні миску і ложку.