Зоя і Зіна

Сьогодні на них чекає довгождана подорож. Подорож майже справжня, далека – автобусом на інший край міста. Вони живуть удвох в однокімнатній квартирі на одинадцятому поверсі, Зіна і Зоя, і коли ліфт ламається, то першою до квартири добігає Зоя, а Зіна піднімається згодом, встигнувши разів чотири зупинитися для перепочинку. Ванну вони приймають по черзі: спершу Зіна, а потім Зоя. Щоб було економніше. А в вікно виглядають разом – так веселіше. Всю зиму вони грілися в квартирі і майже не виходили, бо Зінина зимова куртка давно пішла на ганчір’я, а в Зої то й ніколи не було нічого подібного. А тепер – подорож!

Отож Зіна бере Зою на руки і йде на автобус. Проштовхавшись якось в автобус, вона розуміє, що їй ніхто не поступиться місцем, попри те, що в неї Зоя на руках. А триматися за поручні їй нічим, бо руки зайняті. Проте для жінки це не первина. Вона без зітхань, не випускаючи Зою із рук, щоб та не бігала по салону і чіплялася до пасажирів, сідає навпочіпки долі. Якраз над нею – дама її ж віку, гарно одягнена, тримає на руках маленького песика і дивиться в вікно. Зої дуже ніяково, що їм ніхто не хоче поступатися місцем, їй жаль Зіну, якій доводиться сидіти так незручно посеред салону, їй соромно перед пасажирами, які мовчки їх обминають із невдоволеними мінами. Тому Зоя ховає очі в куртці своєї мами, між рукавом і грудьми, аби не дивитися ні на кого. А Зіна якраз дивиться на всіх, такими ж, як у Зої, виразними круглими очима. Тільки ніхто не хоче відповісти на цей погляд, спрямований знизу вгору, всі відводять очі вбік. І Зіна нагадує доброго терплячого пса, який своїм поглядом усіх за щось вибачає, за заподіяне навіть не йому й не тепер. 

Зіна гладить Зою поволі вологими пальцями, і та ще глибше ховає голову у складках весняної куртки. Зоя ніколи навіть не сумнівалася, що Зіна – це її мама. Попри те, що вони такі не схожі, у них так багато спільного. Зіна ходить на двох ногах, а Зоя – на чотирьох, але це не заважає їм разом сумувати в зимові вечори під старенький телевізор. У Зіни волосся сиве, довге і лише на голові, а в Зої – руде, коротке і по всьому тілу. А ще у Зіни чогось немає хвоста, але ж мама одна, її не можна не любити, навіть якщо у неї немає хвоста і їй нічим відганяти мух у спеку чи показати, яка вона рада, весело ним розмахуючи. 

Зоя знає, що терпіти ще не довго, що скоро автобус зупиниться, і всі люди вийдуть, вийдуть і вони з Зіною, і можна буде дивитися довкола вільно, не зустрічаючи напівнасмішливих, напівосудливих поглядів. І Зіна знову покаже Зої стежку, що веде униз до річки, вони спустяться нею, Зоя першою, а Зіна трохи перегодом, злегка задихавшись. Вони сидітимуть удвох на березі, дивитимуться в воду, на прудких водомірок. Зіна гладитиме Зоїну шерстку, Зоя нашорошуватиме вуха до далекого відгомону автомобілів, і думатиме, як гарно мати поряд маму, навіть якщо вона не має хвоста, навіть якщо у неї волосся лише на голові і таке сиве, і навіть якщо їй ніхто не поступається місцем в автобусі.