Прабабусі

Ще звечора в хаті був ледь уловимий дух свята. А зранку нас розбудили дорослі, згортаючи в коридорі килим. Його довелося прибрати, щоб у хату могли заходити люди не роззуваючись, бо саме тієї ночі до світання померла прабабуся Дуся, а наступного дня мав бути похорон. Прабабусю поклали в залі на низькому тапчані і відкрили вікно, щоб напустити холодного жовтневого повітря. Також у хаті вимкнули опалення, і переночувати нам із сестрою довелося в інших баби з дідом, батькових батьків, які жили на вулиці через греблю. 

Потім почали сходитися старі баби посидіти біля прабабусі. Для них уздовж стіни поставили багато стільців, і вони приходили по одній, по дві, сиділи недовго, тихо говорячи беззубими ротами, й отримавши пакунок із солодощами, вдоволено йшли геть. Першою прийшла інша наша прабабуся, Маруся, яка батькові була просто бабусею. У чорній хустці, зав’язаній під бороду, у темній куфайці і старих валянках. Вона роздяглася в веранді, і в вітальні ми з нею сиділи разом. Вона не плакала, на її обличчі був вираз певної професійної солідарності покійників, який часто можна бачити у старих бабів. І взагалі, я пригадую лише один раз, коли вона плакала: це було тоді, коли наш собака вкусив за руку бабусю Ліду, її дочку. Це тому, що сліз для старості в неї не залишилося – замолоду вона плакала дуже часто. Після сімдесяти вона ходила на кожен похорон, бо хотіла, щоб прийшли й до неї. Тому коли померла моя інша прабабуся, на похорони в неї вже був професійний погляд. Вона одразу помітила і схвалила те, що інша прабабуся Дуся померла восени, в холод. Таким чином, у родичів ще був щонайменше день, щоб з’їхатися. Якби вона померла влітку, то похорони були б ще того ж дня, а отже – й не такі людні, а це б суперечило законам цього людного жанру. 

З гаража батько викотив машину – вона мала на деякий час поступитися іншому транспортові: там дотісували й оббивали чорним шовком просту дерев’яну труну, яку одразу замовили після смерті прабабусі.

Нам із сестрою дали доручення  стежити за родичами і п’яницями, які посходилися з усього кутка і між якими іноді було складно знайти різницю.

Потім прабабусю Дусю винесли у двір поперед хати й поставили труну на стільчиках. Приїжджий піп почав розмахувати кадилом і фальшиво співати разом із трошки беззубою попадею. Кадило кілька разів ледь не потрапило в носа сусідці-п’яничці і я тихо захихотів. 

Потім прабабусю Дусю відвезли ЗІЛ-ом через греблю на гору.

Десь через рік померла й прабабуся Маруся. Восени вона почала бачити чорного звіра, який бігав по березі. Їй сказали, що то просто мурашники чорніють. Вона їх розруйнувала, але звір все одно продовжував бігати. Пересвідчившись, що смерть у холодну пору року має багато переваг, вона почала помирати на початку грудня. Зранку вона як завжди пішла на город і викопувала лопатою корчики кукурудзи. Потім лягла на ліжко відпочити. Помирала вона кілька днів, і всі родичі почали боятися, що її паралізує і її доведеться довго доглядати. Але прабабуся виправдала сподівання: спочатку їй відібрало правий бік, а потім обидва боки, і останній день вона тільки важко хрипіла, лежачи на високому ліжку із залізними бильцями. Ми із сестрою по черзі тримали її за руку і зовсім не боялися, тільки спершу трішки хотілося плакати. А потім ми звикли, нам навіть здавалося, що вона все так же дихає, коли її поклали на морозному протязі і одягнули на неї нову кохту. 

Напевне, ми звикли до того, що прабабуся Маруся іноді помирала, наче тренуючись. Спочатку вона ледь не померла, коли корова переламала їй ногу. Це було восени, коли на ще не зораному городі палять кабачиння й іноді припинають корів. Прабаба, яка звикла все робити сама, намірилася відвести корову до хати, але корова йти не хотіла, тому взяла й перебила бабі ногу. Прабабуся повзла з городу до хати, колоші з неї спали, вона голосно матюкалася, хоча поряд були ми з сестрою, геть малі.

Ще якось, уже влітку, бабуся скотилася в погріб по кам’яних високих сходах, наступивши на мішок із картоплею. Вся в синцях, замазаних зеленкою, вона лежала на тапчані й стогнала:

– Оце прийшла моя смерть. Таки переживе мене Санька...

Санька була сусідка, теж дуже стара баба. Вона хвалилася, що переживе всіх старих бабів на вулиці. Можливо, через це прабабуся Маруся часто сварилася з нею через межу на городі. Санька справді пережила всіх – не лише старих бабів, але й власних дітей, і якось узимку вночі замерзла в хаті разом зі своїм рябим котом.

Рябий кіт заслужив такої кончини, бо він полював на голубів, які жили на старій високій груші. Тих голубів підгодовувала прабабуся Маруся, ще коли була жива, і вони ще й досі сідають на дворі і просять зерна чи крихот.