Адріана Євгеніївна

На першому ж занятті нова викладачка фортепіано довела нас обох до сліз. Примусивши мене грати «з ліста» прелюдію і фугу із Добре темперованого клавіра, вона викрикувала на мою адресу усі можливі образливі речі, аж поки ноти перед моїми очима не почали розпливатися і сльози не почали капати на клавіші.

В кабінеті нової викладачки, якій було трохи за шістдесят, стояло два великі роялі – і крім них, власне, нічого не стояло, тому що кабінет був не такий великий. А між роялями, на стіні, висів портрет Рахманінова. На одному з роялів збоку був видряпаний портрет Адріани Євгеніївни (саме так її звали) в образі розлюченої фурії на мітлі – його видряпав циркулем один із її студентів, якого потім, щоправда, з іншого приводу, шукала міліція. І коли слідчий прийшов до її кабінету, вона просто виштовхала його в плечі і сказала, що не знає нічогісінько про студента, який у неї вчився кілька останніх років, повернулася через три хвилини і спокійно (наскільки це слово можна застосувати до її методу) продовжила заняття зі мною.

Кожен хроматизм, кожен мелізм і кожен мелодичний крок зворушував її настільки, що музику вона відчувала як живу істоту, у якої є характер, яка вимагає шаноби  і благоговіння. Тому невиправданий збій ритму чи фальшива нота були для неї особистою і кревною образою. Під кінець занять вона іноді бувала просто розлючена і в щоденнику ставила величезну, на всю сторінку, двійку своїм незмінним простим олівцем, додавши поряд якесь дошкульне зауваження щодо здібностей учня, чи, точніше, їх відсутності.

Адріана Євгеніївна ставила нам із сестрою зазвичай останні заняття пізно ввечері, коли зимою уже було темно, а навесні вже починало сіріти. Отож після занять ми часто проводили її додому, бо мешкала вона за пів години ходи від музичного училища. Більшість дороги треба було спускатися вниз, заодно милуючись гарною вечірньою перспективою вулиці, що в давнину називалася Великою Перспективною.

Під час таких прогулянок я й дізнався багато про життя викладачки і її родини. Її дід за царя був гірським інженером і жив у Петербурзі. Але її бабця була така красива, що через неї стрілялися на дуелях. Тому дід мудро вирішив відвезти ще молоду бабцю у Полтаву, щоб вона трохи постаріла, погидшала, а потім і повернутися назад у столицю. Але в столицю вони не повернулися, бо почалася революція. Ще було щось про її двоюрідну бабцю чи тітку, яка брала уроки композиції в Римського-Корсакова.

Іноді Адріана Євгеніївна призначала заняття в себе вдома – коли їй було зле, або коли треба було краще підготуватися до академконцерту. Її квартира була на третьому поверсі сталінської п’ятиповерхівки. У неї була бібліотека смертельної для мене вишуканості, бо я іноді просто задихався від захоплення. А фонотека, яка складалася лише із платівок і яку вона збирала уже років сорок, стояла у двох величезних тумбочках, і каталог її був у грубому бухгалтерському журналі. Саме з цієї фонотеки ми слухали старі платівки на 77 обертів із записами партит Баха і концертів Бетховена у виконанні Гульда і Кліберна. 

А займалися ми на маленькому кабінетному роялі, який мав матовий приємний звук. Викладачка пригощала чаєм і печивом, і показувала свою квартиру. На стінах були речі коштовні і ще не бачені мною раніше. Старовинна вінчальна ікона бабусі і матері Адріани Євгеніївни в покритому патиною окладі. Маленький барельєфний образ Богоматері із перламутру, який колись привезла бабуся із паломництва в Єрусалим. 

Згадувала вона і про свого чоловіка, з яким познайомилася в Кишинівській консерваторії. Він був чудовим скрипалем, і вони часто грали разом сонати для скрипки і фортепіано Бетховена та багато інших прекрасних речей. Так він став її чоловіком, почав пити і помер від пияцтва. 

На концерти наша викладачка зазвичай ходила без квитків, бо її всі знали, а якщо й не знали, то ніхто не міг наважатися спитати квиток у такої презентабельної дами, одягненої зі смаком, та ще й яка так впевнено заходить у філармонію через службовий вхід. Так і ми з сестрою іноді потрапляли з нею на деякі гарні музичні вечори.

Іноді, коли ми спускалися з музучилища до її дому, викладачка згадувала, що в будинках, які ми проминали, колись жили її друзі, які уже померли. Вона показувала вікна їхніх квартир, у яких тепер мешкали інші люди. Її голос ставав ностальгійним і сумним. Вона згадувала, як колись літала літаком до Києва на вихідні, щоб послухати Святослава Ріхтера. І те, що коли ще була малою, то слухала концерти Вена Кліберна, поклавши навушники від радіо в літрову банку, щоб було краще чутно – на путнє радіо в сім’ї не було грошей. Адже маму довго не хотіли брати на роботу, і аж потім взяли викладачкою іноземних мов. 

Направо від кабінетного роялю, за склом книжкової шафи, стояли  старі дореволюційні фото її батьків, діда з бабою. Вона поглядала на них із великою ностальгією і ніжністю. 

Коли давня хвороба Адріани Євгеніївни і старість почали брати своє, вона вирішила переїхати до дітей в інше місто. Тоді я вже два роки як закінчив музичну школу, і лише зрідка приходив до неї, щоб узяти якісь ноти. 

Якось я вирішив зробити з нею інтерв’ю для нашої молодіжної газети. Я зайшов до її квартири і побачив кабінет – уже без кабінетного роялю, який купили попереднього дня. З’явилася дивна порожнеча. Фонотеку вона віддала своїй улюбленій студентці із училища, а бібліотеку роздаровувала учням і друзям, дещо перепало й мені. Виявилося, що наступного дня вона мала вже їхати з міста. Наша розмова була не дуже довгою, але я відчував, що для Адріани Євгеніївни вона була дуже важливою – нею вона прощалася із нашим містом, зі своїми студентами, зі мною.