Стара хата

Влітку мене  і сестру часто відвозили до маминих батьків у далеке село. У бабусиному дворі було дві хати. Стара й нова.

Стара була глиняна, крита очеретом. Її стіни були підперті подекуди колодами, щоб не попадали. А всередині стеля трималася на дерев’яних підпорах. Вона теж уже хотіла впасти, натомившись стояти вже сотню років. Долівка була земляна, бугриста і витоптана. Але де-не-де залишилися сліди глини, якою колись її вимазували. У вербну неділю всю долівку застеляли пахучим сіном. Двері в хату були рипучі й розхитані, вони вже не зачинялися щільно, і прабабуся на ніч закривала численні щілини шматочками черепиці, щоб усередину не вскочила жаба. Якби жаба вскочила, то хтось із рідних скоро мав би померти. Так було, коли помер прабабусин брат. Тому вона ретельно забарикадовувала всі лази для жаб. 

Із сіней були двері наліво, направо і прямо. Зліва в сарайчику взимку жили кози. Направо була велика кімната, де бабуся варила їсти. А прямо були двері у комору, але вони майже ніколи не відкривалися. Я дуже довго чекав, коли дідусь їх відкриє. Це сталося тільки раз. І я був розчарований – там були лише старі газові балони. 

У кімнаті, що справа від сіней, було багато речей. Зліва від дверей була велика піч, яку давно не топили і в якій жили миші. На печі сушилися дріжджі, замішані на хмелю. Під стіною стояла стара скриня, оббита мідними смужками. А в кутку висіла старовинна ікона, писана по дереву, яку купив бабусин прадід на ярмарку, а бабуся потім віддала її якійсь циганці, коли виїжджала назавжди зі свого села. 

Десь у тій кімнаті мав починатися підземний хід, який, як розказували, викопав у війну дід, що жив тут раніше, щоб тікати від німців. Або викопав він його ще в революцію, щоб тікати від Денікіна. Другий вихід мав бути в садку. Якось я цілий день вистукував зігнутим пальчиком по долівці, і натрапив на якусь порожнину. Пішов до діда:

– Діду, дай мені лопату…

– Для чого тобі?

– Хоча докопатися до підземного ходу. Ним тікав від Денікіна дід, який тут колись жив. 

Але дід Митя розсердився і сказав:

– Не мороч мені голову! Не дам. 

Пригадую ще вікна, які хоча й мали дерев’яні рами, але скло було примазане до них глиною, як у мультиках. Між двома вікнами стояла електрична плитка, на якій бабуся готувала нам їсти і варила свиням кашу з картопляними лушпайками.

У сінях ще був вхід на горище, але там я ніколи не був. Тільки уявляв, як там має бути багато павуків. У сінях у кутку стояла маленька залізна сапа, яку купила бабусина бабуся. Сапа називалася коштура і бабуся нею копала молоду картоплю.

Зі стріхи, коли йшов дощ, лилися довгі цівки води. Якщо схоплювалися бульбашки, то дощ мав скоро скінчитися. А в очереті зі стріхи жили оси.

Прабабуся Дуся була така ж стара, як стара хата, але трохи молодша. Вона була сухенька і добра. Вставала рано і поралася по господарству, поки дід і баба ще спали. Доїла кіз, відкривала курей. Потім прокидалися й дід із бабою, виводили кіз на вигін. Коли я прокидався так рано, як і вони, то бачив, як дід відкривав для кіз ворота, і вони виходили, волочачи за собою довгі цепи, які лунко дзвеніли по встеленому камінчиками дворі. Іноді я ніс із дідом на вигін паколи, щоб припнути їх. А вобіди ми йшли напувати кіз. Воду вони пили тільки теплу, тому ще зранку дід ставив відро з водою на сонце, щоб нагрілося. Бабуся доїла їх, потім удома проціджувала молоко й давала нам його пити, поки воно ще було тепле.

А ввечері, після того, як корови поверталися з тирла, ми йшли забирати кіз із вигону. Улітку вони спали в шалаші, оббитому толлю. Там же біля них бабуся садила квочок на яйця. А ще там було багато старих газет, зв’язаних у великі пачки. Я любив порпатися в тих пачках, шукаючи журнали зі смішним зеленим крокодилом. Але зазвичай були тільки сірі пошарпані сторінки газет, які пахли мишаками й козячими буруб’яшками. 

Позаду старої хати були кушарі непроходимого бузку. Нас туди відправляли до вітру, бо в туалеті жив великий павук. Підтиратися доводилося прямо листям бузку – воно було прохолодне і гладеньке на дотик. 

Крім нас, у бузку часто сиділи й кури, вони там неслися. Сестра якось знайшла там ціле відерце яєць, зібрала їх, залізла під стіл, що коло старої хати, й почала продавати яйця бабусі. Перші три бабуся таки купила, але решту довелося віддати просто так. Сестра довго згадувала бабусі ті збитки. 

Збоку на стіні старої хати на великих залізних кілках висіло багато цікавих речей. Велика стара драбина. Синє коромисло, з яким бабуся ходила до криниці по воду, поки була молодою й поки не провели у двір водогін, вода з якого трохи віддавала мазутою й мала масну плівочку, як її поставиш надовго в відрі. Біля крана водогону лежав шматок шпали, який дід колись для чогось украв. На ній можна було прочитати «Года 190…» а далі збито. Це німці, коли тікали, тягли за собою такий плуг, який ламав рейки. От шматок дід потім приволік до хати.

А біля коромисла висіли старі ковзани зі злізлою зеленою фарбою. На них каталася мама, як була маленькою. Тут же висіла і її скакалка, вицвіла і негнучка від морозу і вітру.

 Нижче від бузку і старої хати стояли дерев’яні клітки. У тих клітках жили кролики. Для них дід косив у березі траву і приносив її до хати у великому чорному мішку. Якщо кролик іззість амброзію, то помре. А якось народилося кроленя із двома головами. Замість хвоста в нього була ще одна голова. Але воно зразу й померло, і дід його виніс у кручу.