Проліски

Проліски спершу були щонайменше по коліна, і на них сиділи бджоли із кулак завбільшки. Ці бджоли жили у вуликах великих, як людські хати, а мед їхній був такий солодкий, що його ні людина, ні скотина їсти не могла. Тому його просто доводилося виливати на гній. А вже як кусалися, то жала були завбільшки з виделку, і вкушений або мав померти, або піти до мами жалітися на злу долю і батькових бджіл.

І коти теж були колись великі, як тигри чи леви. Їх закривали на ніч у коморі такій високій, що під стелею літали ластівки і навіть заблукалі дощові хмари, а щоб вони не продряпали кігтями собі шлях до втечі, доводилося оббивати двері залізом і закривати їх на три товсті штаби. Мишей вони за цілу ніч наловлювали багато, і коли вже не могли їх їсти, то складали купами по десять-п'ятнадцять. І миші теж були спершу завбільшки із порося. І лісопильня ще тоді працювала. У її підвалі було вогко і темно, і по пояс запахущої тирси. Ми їздили по неї нашим мотоциклом, нагрібали отакенні мішки, щоб сипати на підстилку свиням. А свині були як добрий бугай, а вже який бугай був завбільшки, то й не питайте. 

То вже потім все почало вироджуватися і хиріти, аж поки геть не занепало. Спершу коти поменшали, і їх можна уже було брати на руки, такі вони стали легкі і зовсім кощаві. А миші то й геть ні на що перевелися, якщо одну побачиш на місяць десь під сінником, то й тобі щастя. Що вже казати про бджіл, які стали і дрібні, та й кусатися стали гірше, і мед у них вже не такий солодкий. І все стало менше, навіть прабаба Дуся висохла і стала така легка, що вже не виходила з хати, бо боялася, щоб її не занесло вітром кудись далеко, може навіть за сінник. 

І я все більше боявся, що одного дня коти стануть як миші, а миші – дрібні, як бджоли. А бджіл узагалі не буде вже видно. Одного ранку бабу таки підхопив вітер і заніс далеко, бо її ні за сінником, ні в пасіці ми вже не знайшли, а в хаті від неї нічого не залишилося, крім запаху корвалолу. А наступного ранку я прокинувся з ляку, бо мені наснилося, що я виріс.