Заєць

Коли ми з батьком ходили на прогулянку – чи то до зарослого панського саду, де ріс кислий кизил, чи то просто ішли стежкою у вибалку до його батьків, – то іноді батько зупинявся і казав:

– Мій знайомий Заєць знав, що ви тут будете йти, і залишив цукерки для вас під кущем.

Ми із сестрою кидалися шукати цукерки, а знайшовши, дуже дивувалися – де це батько познайомився із Зайцем, і питали:

– А звідки Заєць знає, як ми любимо ці цукерки із кокосовою стружкою? Напевне, у нього є Зайчиха і Зайченята, які так само люблять цукерки із кокосовою стружкою. 

Коли надворі були сильні морози, ми дуже просили батьків:

 – А можна запросити Зайця і його сім’ю до нас у хату? Бо Зайченята померзнуть. 

Батьки заспокоювали нас: 

– Ні, не можна. Вони зараз поховалися у глибокі нори і їдять капустяне листя, яким запаслися ще з осені. 

Ми не вірили, і трохи заспокоювалися лише тоді, коли на черговій прогулянці під якоюсь сухою дерезою на снігу знаходили цукерки від Зайця. Це він давав нам знати, що з ним усе добре, що його Зайчиха і Зайченята живі-здорові. 

Якось батьків брат, наш дядько, який дуже любив ходити на полювання, підбив батька піти разом із ним у засідку. Батько дуже не хотів, але дядько його таки впрохав. Отож одного зимового дня спозаранку, коли ми ще спали, вони пішли в поле із рушницями. 

Десь після обіду батько, щасливий і мужній, весь у болоті, повернувся додому із повним ягдташем. Спершу він дістав двох диких качок, і ми з сестрою теж тріумфували – таких пістрявих качок ми не бачили ніколи. Правда, було нам було трохи жаль їх:

– Шкода, що вони не зможуть познайомитися із нашими качками, бо ж ці уже  мертві, а ті – ще живі. 

А потім батько дістав із ягдташа… зайця. Ми із сестрою заціпеніли із жаху. А потім розревілися, ми були у відчаї і били батька по ногах своїми малими кулачками:

– Як ти міг убити зайця – нашого Зайця?! Хто тепер нам носитиме цукерки на прогулянках? А як його зайчиха виживе із Зайченятами? 

Батьки не знали, як нас заспокоїти. Батько голосно лаяв свого брата, який потяг його на це бісове полювання. Ми вимагали, щоб батько більше ніколи не ходив на полювання, а він нам це сердечно обіцяв. Але все одно ми не могли витримати всю важкість такої втрати, і не могли дивитися на мертвого Зайця, який лежав біля ягдташа. Його довелося віддати дядькові, бо ми були категорично проти того, щоб їсти такого хорошого друга:

– Він нас так любив і носив такі смачні цукерки із кокосовою стружкою!

А дядька було проголошено вбивцею, бо він на кожному полюванні вбиває таких зайців, іноді по два-три за один день: 

– А як же їхні зайченята і ті діти, яким ці зайці носили на прогулянки цукерки? 

Ми почали все більше усвідомлювати, який жах за цим усім криється. Тоді батько не витримав нашого розпачу, повів нас у залу, відкрив шафу, і дістав звідти пакет цукерок – наших улюблених, із кокосовою стружкою: 

– Та не було ніякого Зайця! Це я сам вам підкладав цукерки під кущі, коли ви відверталися кудись!

Але такий дешевий обман нас не переконував:

– Неправда! Ти просто перед цим купив цукерки в тому ж магазині, де й Заєць їх завжди купує. 

Адже вся страшна правда була очевидною – мертвий Заєць лежав у нас на кухонному столі, поряд із двома дикими качками, і від неї нікуди було подітися. 

Лише коли ми наїлися досхочу цукерок із пакету, нам трохи полегшало на душі. Але коли ми потім ходили на прогулянки, і все так само знаходили іноді цукерки під кущами, то ми знали, що це батько їх підкладає, аби ми думали, що тоді, на кухонному столі то був інший Заєць, а не наш. Але ми не вірили, бо наш заєць помер одного зимового дня десь у засніженому полі біля нашого села. І зайченята довго плакали за ним, а Зайчиха не знала, як їх заспокоїти в одній зі своїх глибоких і теплих нір, яку їм викопав їхній Заєць.