Місяць по небу ходить

Поймає іноді ностальгія, велика і нестерпна, за тими днями, коли ми із сестрою ховалися від дощу під величезними кущами півоній. Коли наші коти каталися у поставленій на бік пластмасовій мисці, бігали за горіхом, який ми їм кидали додолу, і приносили додому з полювання в зубах крота або мишу і показували нам. Коли влітку ми збиралися обідати під виноградною альтанкою, і хтось із нас обов’язково стеріг їжу, щоб її не з’їли коти. Коли зі старої магнітоли чулося «Місяць по небу ходить», а сестра тихо пісдпівувала. Коли у зелених емальованих відрах відстоювалася вода із нашої криниці, бо у ній було багато жовтого піску, який осідав і покривав дно гладеньким, приємним на дотик шаром. Ввечері на терасі біля хати виходив на полювання великий павук, а батько брав мікрофон і під’єднував його до магнітоли, ми співали в нього і розказували вірші. Раз на кілька місяців приїздили в гості дід Митя і баба Галя, мамині батьки, на старому мотоциклі, деркотіння якого боялися кури, коти і ми. А до діда Івана і баби Ліди, батькових батьків, ми раз на тиждень ходили по хліб – через греблю із великою вербою, під якою завжди сидів якийсь рибалка, і тільки нехотя вітався з нами, щоб не розлякати рибу. Якось торба порвалася, хлібина випала і покотилася з гори, а я біг їй навздогін і зловив її лише біля верби. 

Бабуся пекла хліб для усієї рідні, спершу накладала у піч дрібно наколені дрова, потім чекала, коли вони перегорять на жар, а потім вигортала жар із печі і садовила білий хліб у чорних, масних від олії формах. Затуляла піч, а ми мали поводити себе тихо, щоб хліб добре спікся. 

Уночі я брав карту зоряного неба, і все хотів знайти сузір’я Дракона, але мені це ніколи не вдавалося. Я знаходив двох Ведмедиць і Оріона – вночі він був позад хати, а з самого ранку – над коморою. Якось ми пізно ввечері поверталися від маминого брата машиною, батьки довго стояли говорили назовні, а ми із сестрою полягали в багажнику і пильно дивилися крізь скло на зорі, і мені вперше ставало сумно.

Кожної зими бабуся Ліда віддирала від стіни великий календар із незмінними котами і чіпляла кнопками новий. Кожної весни із кухні виносили стола і слали сіно, там жило маленьке телятко, кожної весни нове. Улітку на свій день народження бабуся пекла такий самий шоколадний торт, ставила його на ту ж червону пластмасову тацю. І кожної осені телятко кудись зникало, а ми ішли до школи в місто. Прокидалися ми щодня дуже рано, коли Оріон ще був над коморою, і їхали старим москвичем у місто. І коли по радіо передавали «Місяць по небу ходить», ми згадували хліб, який ми носили із печі у хату, котів, від яких ми стерегли стіл, і телятко, яке зникало кожної осені.