Місяць

Місяць

Пролог

В одному казковому Всесвіті у паралельному світі навколо планети, двійника Землі, обертається один супутник - Місяць, але він непростий, бо він - живий. Так-так: живий.

Він може змінюватися, стаючи особистістю, зі своїм розумом та зі своїми мріями.

Місяцю набридло мільярди років бути лише мертвим космічним тілом без почуттів та бажань. Він хоче жити, як живуть на поверхні усі істоти, для яких він відбиває світло зірки, навколо якої обертається його планета.

Тсс... Таке неможливо?

Можливе, якщо ми живемо у казці, а в казці може бути що завгодно, наскільки цьому дозволить існувати уява автора-творця дивної історії.

Отже.

Місяцю набридла ця самотність. Він хоче жити. І саме жити повноцінним життям.

А для цього треба змінитись, перетворюючись на парубка, спуститися на поверхню та закохатися, віддаючись усім почуттям, які створює кохання.

Що ж.. Назустріч коханню, Місяцю!

1

По дорозі йшов блідий хлопець у білому одязі.

Була темна місячна ніч, але цей хлопець був настільки блідим, що здавалося, ніби від нього йде світло.

Він йшов собі по дорозі, обираючи серцем, де ж йому зупинитися.

Хлопець зупинився біля однієї хатинки, постукав у двері.

Хазяєва подивилися у вікно, а потім через зачинені двері спитали:

- Ти хто такий та чого тобі треба?

- Я… мені треба переночувати. - відповів хлопець.

- Йди собі. Тобі тут не місце. Ми не знаємо, хто ти такий та звідки. Може ти небезпечний. До побачення! - крикнули йому через закриті двері та замовкли.

Хлопець пішов далі, стукаючи у двері, але йому не відчиняли.

- Невже світ людей такий…

Через одні з дверей йому крикнули:

- Знайшов час, коли стукати у двері. Ніч же надворі.

- Тому і прошуся на ночівлю. - пояснив блідий хлопець.

Але йому знов у відповідь отозвалася тиша…

- Звертайся до старости! - порарили в одному з будинків.

- А де він живе?

- Йди до церкви. А поруч побачиш велику жовту будівлю. Це його дім - староста любить жовтий колір.

Хлопець пішов у напрямку, який йому вказали.

Підійшовши ближче до жовтого будинка біля церкви, він невпевнено постукав, вже не сподіваючись, що йому відкриють.

- Хто там? - крикнули через двері.

- Можна у вас переночувати? - сором’язливо попросився хлопець.

- А чому саме мою оселю ти вибрав серед безлічі інших?

- Бо ви - староста. До вас і направили.

- Гаразд. Іншим разом просить переночувати ще до темряви. - відчиняючи двері, відповів старий чоловік. - У нас тут вночі щось відбувається незрозуміле. Якась темрява заполоняє якийсь будинок - і він зникає. Тому усі такі налякані. Я ж не знаю, хто ти такий. Може ти - посланець темряви, після якої усе починається. Але, дивлячись на тебе, таке навряд подумаєш. Хоча я чомусь припустив. Заходь. Тобі треба поїсти-попити, бо ти такий блідий… Люба… Ні, нехай спить. Я сам тебе нагодую. А потім ляжеш спати у вітальні. Ти тут надовго?

- Так.

- Тоді ще й тобі знайду якусь роботу. Проходь у кухню. Зараз щось пошукаємо смачненьке… 

2

- О, доню, ми тебе розбудили. Мама твоя міцніше спить. - звернувся до красуні староста.

- Тато, хто це? - запитала дівчина.

- Ой, я і забув спитати, доню. Парубку, як же тебе звуть?

- Місяць. - відповів хлопець з набитим ротом.

- Дивне ім’я. - прокоментувала дівчина.

- Соломіє, якщо його батьки так його назвали, виходить, так було треба. - а потім староста звернувся до гостя. - А це ім’я тобі підходить: ти такий самий блідий, як той місяць. Тільки сьогодні його чомусь не видно. За хмари мабуть сховався.

- Та ні, тату, хмар цієї ночі немає. - уточнила Соломія. - Батьку, якщо я тобі не потрібна, то я спати.

- Йди, доню, йди. А ми скоро теж будемо лягати спати. - сказав староста.

Місяць зачаровано дивився на дівчину, продовжуючи їсти.

Соломія пішла наверх у свою кімнату, але про всяк випадок зачинила двері на замок, бо хлопець ніяк не зводив з неї очей.

Місяць та староста лягли спати: старий біля своєї дружини на широкому ліжку, а хлопець на лавці у вітальні.

А вранці уся сім’ї сиділа за столом, снідаючи та намагаючись порадами допомогти гостю, де ж йому знайти роботу та де ж залишитися жити.

Хлопець не зводив очей зі Соломії, переслідуючи її поглядом.

Соломія якось трохи соромилася, але намагалася зробити вигляду, що нічого не помічає, як того не помічали її батьки.