Епілог. Томас

Весілля ми справляли навесні.

Я любив українську весну. Вона здавалась мені куди більш квітучою, свіжішою за британську. Звісно, не обходилось і без хмар, дощів, зате, коли вітер розганяв мряку, можна було насолодитись безмежним синім небом та м’яким ароматом весняного цвіту. Яблуні, вишні, абрикоси – всі вони стояли ошатні та білі, мов ті наречені, довкола гуділи бджоли, повітря, що наповнювало легені, було теплим та свіжим…

Це була не перша моя українська весна, але насолодитись я нею зміг, напевне, лише зараз. І дуже зрадів, коли склалось так, що весілля в нас припадало на самісінький початок травня.

Таня хотіла пишне весілля. Власне, мені здавалось, вона мріяла про казку – і я був готовий їй цю казку забезпечити. Тому святкували ми у величезному яблуневому саду, де аж в голові паморочилось від цвітіння, і Таня сама була, мов та квітка, вся в білому, прекрасна і ніжна. А ще – щаслива.

Не знаю, чому я так хвилювався, коли вона сказала своє «так» – було ж зрозуміло, як вона відповість! Про жодні сумніви не йшло і мови. Ми всім оголосили про наші стосунки, ми кохали один одного, і це почуття поступово… влягалось. Спочатку мені навіть стало страшно, що ось ми перекипимо, і все зникне. Навіть не в мене, за себе я не переживав, а ось Таня! Вона юна, наївна, могла не оцінити глибину почуттів…

Але, як виявилось, їй стабілізація наших стосунків також прийшлась до душі. Нещодавно вона сказала мені, що вперше за тривалий час відчувала спокій.

Ми перестали сваритись через усілякі дрібниці, вона все менше і менше вдавалась до провокацій. Звісно, Таня не стала такою стриманою, як Арсенова Ірма – ну, це було б неможливо, я ж покохав іншу дівчину, зрештою! Ні, вона все ще була вибухова, полум’яна, почасти навіжена, і в цьому відчувався свій, особливий шарм. Але перестала діяти собі у шкоду.

В університеті нам тільки лінивий не перемив кістки, і зрідка я думав, що Таня ось-ось не витримає, вибухне, обуриться, скаже, що вона не заслуговує такого ставлення і не хоче цього більше терпіти. Але вона ставилась до цього простіше, чим я. Напевне, я недостатньо інтегрувався ще у місцеву культуру, щоб так легко ігнорувати деякі моменти, на які Тетяна відповідала лише легким знизуванням плечей.

В будь-якому випадку, чим далі ми заглиблювались в наші стосунки, тим більш спокійнішими і при цьому глибшими, виваженішими вони ставали. І коли ми опинились біля вівтаря та слухали питання церемоніймейстера, жодних сумнівів щодо один одного вже не могло виникати. Ми були тут, разом, вдвох, бо кохали один одного, а як інакше? Це почуття – не хвилинна забаганка, не дурість, не порив, який потім мине, лишивши після себе тільки пустку та розчарування. Це стійке полум’я, яке горітиме довго, дуже довго, аж доки – як би це пафосно не звучало в устах церемоніймейстера, – смерть не розлучить нас. А вона, я думаю, ще як мінімум років п’ятдесят не завітає до нас.

Коли ми сказали свої «так», обмінялись обручками, і я нахилився до Тані, аби поцілувати її в губи, в її очах палало щось… Незвичне. Зазвичай вона дивилась на мене інакше, а тепер в погляді з’явилась надзвичайна впевненість, якої я раніше не помічав. Тепер Таня була переконана у тому, що трапиться далі. У тому, що ми однозначно будемо щасливими.

Поцілунок вийшов ніжним та тривалим, хоча віддаватись пориву пристрасті, доки на вас дивиться величезна кількість людей, було якось дивно. А тоді, коли крики «гірко» стихли та поступились місцем звучанню музики, я пригорнув Таню до себе, і ми повільно вальсували, плутаючись у кроках та порушуючи завіти нашого вчителя про те, яку дистанцію треба тримати. Дистанція? Та мені хотілось пригорнути її до себе і не відпускати ані на сантиметр!

Та попереду були всі ті моменти весілля, які перетворювали його на свято для громадськості, а не для торжество двох закоханих. Але я був згоден перетерпіти і захоплений писк Таніних подружок, особливо університетських, і важкі погляди власних батьків та батьків Тані, що вже встигли вступити в конфронтацію та дивились один на одного з-під лоба, вишукуючи недоліки в партнері своєї дитини, аби, якщо що, застерегти та захистити…

Зрештою, нас навіть розділили, бо почались якісь абсолютно дурні конкурси, в яких я не хотів брати жодної участі. Спочатку я пережив допит від власних батьків – можливо, мама теж шпигунка, просто я про неї чогось не знаю? – а тоді опинився ніс до носа з Яном.

Стосунки з ним я мав неймовірно напружені, досі не зміг поладнати повноцінно, хоча відкритих претензій Ян мені не пред’являв. Зараз ми зупинились один навпроти одного, і я чекав якоїсь образи від нього, та Валевський, на диво мрійливий сьогодні, промовив:

– Знаєш, попри все те, що я тобі говорив до цього, я радий, що сьогоднішній день – це те, що відбувається насправді. Ти будеш гарним чоловіком для моєї сестри.

– Дякую, – я розгубився.

– Ні, справді! Таня, вона… Беззахисна мила дівчинка, яку постійно потрібно оберігати, – відкрито, просто мені в обличчя заявив Ян. – І при цьому вона має стержень. Спочатку ти його не помічаєш, а потім він протикає тебе наскрізь, і ти такий: ой! Коротше… Таня – вона сильна, навіть якщо комусь здається інакше, і потребує турботи. Ти зможеш їй це дати. Ну, і я допоможу, якщо буде треба.

– Дякую, – відповів я. – Мені надзвичайно приємно, що ми все-таки з тобою змогли знайти хоч якусь подобу спільної мови.

– Еге ж, – гмикнув Ян. – Принаймні я знаю, що вона не влипне ні в які додаткові неприємності… але якщо ти, боже збав, спробуєш повернутись до роботи в спецслужбі!..