Розділ двадцять шостий

Коли ми з Томасом вирішили одружитись та думали, як би це запросити наших батьків, то більше за все я переживала, що вони геть не поладнають.

Я помилилась. О, так, вони знайшли спільну мову з першого разу. І дивились на нас з Томасом також однаково. Мов на якихось прибацаних! Надзвичайне єдинство, куди вже більше. Зараз, сидячи за столом, я відчувала себе комахою, яку посадили під мікроскоп і думають, чи треба для детальнішого дослідження її розмазати, чи, може, вона й так дасть себе досить легко роздивитись.

Важко було сказати, чий скептицизм мене дратував більше. Тато Томаса, містер Джонас Мелтон, дивився на мене, мов на якусь дивовижну тваринку, яку відшукав його непутящий син. Місіс Мелтон виявилась привітнішою. Вона одразу сказала, що її варто називати просто на ім’я, Тереза, можна навіть просто Тесса, і захопилась нашим будинком. Щоправда, будинок належав братові, а не мені, і в поглядах, що Тереза кидала на Яна, читалось «ох, краще б я мала доньку, і вона виходила заміж за цього чоловіка зараз».

Том, звісно, донькою не був, а з Яном ладнав не надто. Зате моїм батькам він начебто сподобався. Принаймні, я дійшла до такого висновку, коли мій тато заявив:

– Як я радий, що Таня буде під надійним наглядом. Їй завжди треба був хтось, хто за нею наглядатиме, і я здивований, що вона самотужки знайшла такого хорошого чоловіка!

Тут я дуже порадувалась, що ні Джонас, ні Тереза не розуміли української мови.

Зрештою, ми всілись за стіл. Сиділи по два боки. Томас і його батьки – з одного, я зі своїми з іншого. Во главі столу всівся Ян, як господар будинку.

– Отже, – заговорила Тереза, коли тиша стала аж надто напруженою, і вона вирішила, що це вже трошки непристойно – так уважно мене роздивлятись, – ви з Томасом познайомились в університеті, як я розумію?

– Так, – кивнула я. – Він – аспірант одного з моїх викладачів, ну, а я, власне, студентка. За Томасом пів університету бігало, от, а він звернув увагу саме на мене…

– Он як, – хором протягнули наші мами.

– В Великобританії стосунки викладача та студентки – це не найкращий варіант. У нас це засуджується, – відзначив батько Томаса. – Я так розумію, комусь з вас доведеться покинути університет? Логічніше, якщо це буде Тетяна, вона ж просунулась ще не так далеко…

Мій батько ледь не поперхнувся. Я чекала, якщо чесно, що він зараз погодиться з думкою свого майбутнього родича, та ні.

– А мені здається, – вліз тато, – що аспірантові легше пошукати нового наукового керівника, аніж студентці третього курсу змінювати місце навчання. Крім того, чому поступатись завжди повинна жінка? Таня будує чудову кар’єру, це для неї надважливо…

– Том теж будував чудову кар’єру і від її частини вже змушений був відмовитись, – нагадала Тереза. Вона про шпигунське минуле свого сина насправді нічого хорошого не думала, але ж мусила тим вколоти!

– Власне, – втрутився Томас, помітивши, що я вже аж багряна, – я не розумію, чому ми зараз обговорюємо це питання. Я не є викладачем Тетяни, я лише аспірант на її кафедрі. Це… Немов студенти різних курсів зустрічаються. Для наших стосунків нема жодних перешкод, я просто попрошу, щоб мене не ставили викладачем в її групі, якщо виникне така ситуація. А шансів, що вона виникне, надзвичайно мало, бо аспірантів часто ставлять на перші курси.

Я видихнула. По-перше, було приємно через те, що Томас так однозначно встав на мій бік, по-друге, я не хотіла, щоб у нас з’явились ще якісь неприємності з працевлаштуванням чи кар’єрою. Достатньо вже того, що з Томасовим шпигунством вийшло.

Місія закохатись, ага.

– Приємно чути, що не дійде до жодних жертв, – всміхнулась нарешті моя мама. – А де ви будете жити? – і виразно подивилась на Томаса.

– Власне, я винаймав квартиру, тож, думаю, найближчим часом знайду більш зручний варіант, і ми з Танею матимемо змогу переїхати, – не зовсім впевнено промовив Томас.

– Краще б подумати про своє житло… – вліз мій батько.

Ян кашлянув.

– Тут поживуть. Я все одно переїжджаю до Києва, а будинок стоятиме порожнім. То хай краще в ньому мешкає Таня зі своїм чоловіком. Їм я принаймні довіряю. А продавати дім все одно не збирався.

Я вдячно глянула на брата. Ми не обговорювали це питання, того його рішення було для мене дуже раптовим, але неймовірно приємним.

– Дякую, – прошепотіла я.

– Завжди будь ласка, сестро, – підморгнув мені Ян.

Та наші короткі перемовини, на жаль, знов перервали.

– Гаразд, – зітхнула мама Томаса, – це непоганий варіант… Яне, ви дуже турбуєтесь про свою сестру. А скажіть, Тетяно, що ви думали з приводу дітей?

– Мені лише двадцять, – відзначила я. – Тому про дітей ми поки що не думали нічого.

– Так, можливо, вам ще надто рано… У нас не прийнято так підганяти з першою дитиною. Проте, можливо, вам рано і виходити заміж? Це суттєвий крок…

Я скочила на ноги. Важкий погляд Томасової мами, що миттю метнувся до мене, ледь не змусив впасти назад на стілець, але я нагадала собі про те, що можу бути достатньо сміливою, аби кидати такі виклики цій жінці, і хоробро заявила їй в обличчя: