Розділ двадцять п'ятий. Томас

Мені вже доводилось лежати з серйозними пораненнями в лікарні, причому не раз, і я знав, наскільки неприємним буває реабілітаційний період, навіть якщо спочатку здається, ніби геть нічого страшного не трапилось. То ти сонний і в’ялий від ліків, то не можеш нічого втямити, то місце поранення болить, мов його посипали вогнем…

Цього разу я не зіткнувся з жодним з цих побічних ефектів. Не тому, що поранення виявилось таким вже легким чи лікарі попались кращі, ніж зазвичай, ні. Причини були зовсім інші. Справа в тому, що жодного разу досі я не сидів під замком у чужому будинку, де тільки й міг, що їсти, спати, відпочивати та проходити реабілітацію.

Коли, знаходячись ще на Мальдівах, я прийшов до тями після лікарського знеболювального та виявив, що лежу в ліжку в номері, весь перемотаний, я мав надзвичайне бажання скочити на ноги та кинутись творити нові подвиги. Як мінімум мені треба було знайти Таню, яку від мене кудись забрали! Що з нею, де вона, куди зникла? Чи жива взагалі?

Виявилось, що Таня всього лиш в туалеті, а мені не варто було так різко злітати з ліжка, якщо я не хочу, аби рана знову відкрилась. Кулею мене зачепило двічі. Один раз лише дряпнуло, на щастя, а вдруге вона пройшла навиліт, і там ще лікуватись і лікуватись.

Після цього новини посипались на мене, мов той град.

По-перше, ми ловили злочинця. Так, виття сирен, звісно, перелякало всіх місцевих мешканців, яких на острові було не так вже й багато, зате нікого не дивували озброєні люди, що беруть штурмом будинок, а кілька охоронців здалися, не встигши навіть зрозуміти, звідки на них нападають. Крім того, жодна з автоматизованих пасток не спрацювала, бо Таня таки вчасно знайшла кнопку і вирубила всю систему безпеки в будинку.

По-друге, ми таки напортачили. Бо, звісно, сеньйора Лозано, колишнього ділового партнера «Летт Груп» та за сумісництвом якогось крутого мафіозі, ми скрутили. Але половина його підлеглих встигла здиміти, а всі ділові партнери з такою швидкістю знайшли собі адвокатів та переглянули питання кібербезпеки та захисту власних баз даних, що там було і не підкопатись.

По-третє, після того шуму, що ми там наробили, мій фейс бачили всі, хто тільки міг. Гіршої компрометації і вигадати важко; страшно сказати, моя мама, від якої я більше десяти рокі успішно приховував особливості власної роботи, понад годину сердито відчитувала мене телефоном та розповідала, як сильно я розчарував її своєю поведінкою. Стати шпигуном, це ж треба вигадати!

Не знаю, чому їм так подобалось те слово, «шпигун», бо я, власне, ніколи ним не був, але бог з ним. Від того, що я перейменуюсь, шкоди моїй професійності менше не стане, бо з таким засвіченим обличчям мені пора починати вести мирне життя десь, де мене мало хто знає і де не надто уважно читають англомовні джерела інформації, ну, і точно не лізти ні в яку справу.

Та й навіть на цьому період дивакуватих новин не скінчився. Останнім мене порадував Ян Валевський, коли сказав: найближчі кілька тижнів, доки я проходитиму реабілітацію, я стирчатиму у нього вдома і не зроблю звідти ані кроку. Чому? Бо він так вирішив. Ну, а ще тому, що інакше його сестра вибереться з дому слідом за мною і обов’язково влипне в неприємності…

– Отже, ти тут не нудьгуєш, – перериваючи потік моїх думок, зронив Арсен.

Він приїхав в гості. Ну, як в гості – офіційно зібрати покази, а неофіційно ще привезти продукти, бо сам Валевський старався своїй сестрі на очі не потрапляти і уваги до неї зайвої не приваблювати, а Вельченкові нема що робити – їздити до іншого міста.

– Маю чудове дозвілля, – зітхнув я. – Наприклад, можу уважно порахувати пташок за вікном, погуляти коридорами, почитати цікаві книжки…

– Заодно українську підтягнути.

– Ага, – я неуважно кивнув, а тоді раптом сфокусував на Птасі погляд. – Арсене, слухай, ну хоч ти будь другом, розкажи мені, що там далі!

– Якщо ти забув, ти тепер не працюєш у нас в спецслужбі…

– Арсене!

– І не маєш права на володіння секретною інформацією…

– Ти знаєш, що ти паразит?

– Звісно ж, я знаю, що я паразит, – легко кивнув Арсен. – І мене все в цьому повністю влаштовує.

– Розкажи хоч щось.

– Розказую: ти втратив роботу.

Я зітхнув. Це було очевидно, після того, що ми наробили, ніхто б не тримав мене в професії і далі. Не можна сказати, щоб я занадто засмучувався, але на душі все одно було неспокійно. Я дійсно розраховував на дещо інакшу кар’єру.

– Це вже остаточно? – спитав я.

– Остаточніше нікуди, – підтвердив Арсен. – Приїжджали наші колишні роботодавці з Інтерполу, аби їм провалитись, – це прокляття він зронив таким байдужим тоном, ніби насправді не відчував жодних негативних емоцій, – забрали Кім Йона, бо він, судячи з усього, не до однієї справи встиг прикласти руку, та привезли офіційну заяву про твоє звільнення. Попросили оформити заднім числом, аби ти рахувався за нашою спецслужбою.

– І як Вельченко?..

– Записав, звісно. Не знаю, що вони йому за це пообіцяли, – знизав плечима Арсен. – Але про будь-які виходи «в поле» ти можеш забути, ну, і тобі краще звільнитись, бо вакансію для тебе просто придумали на рівному місці. Насправді поза межами агентурної мережі…